Реферат: Грошово-кредитна політика держави
Тема контрольної роботи:
„Грошово-кредитна політика держави”
План
1. Мета, завдання та інструменти грошово-кредитної політики держави 3
2. Зарубіжний досвід проведення грошово-кредитної політикидержави. 8
3. Національний банк України як головний інструментпроведення грошово-кредитної політики держави. 16
Список використаної літератури. 31
/>1. Мета,завдання та інструменти грошово-кредитної політики держави
Основною метою проведення грошово-кредитної політики держави єреалізація системи заходів у сферах грошового обігу та кредиту, спрямованих нарегулювання економічного зростання, стримування інфляції, забезпеченнязайнятості та вирівнювання платіжного балансу.
Грошово-кредитна політика є оперативним і гнучким доповненням політикибюджетної. Світова практика свідчить, що за її допомогою держава впливає нагрошову масу та відсоткові ставки, а вони, відповідно, — на споживчий таінвестиційний попит.
Грошово-кредитна політика ґрунтується на принципах монетаризму і маєнизку переваг над фіскальною політикою. Негативні моменти полягають у тому, щоця політика непрямо впливає на комерційні банки з метою регулювання динамікипропозиції грошей, а тому не може безпосередньо змусити їх зменшувати чизбільшувати кредити.
Цілі грошово-кредитної політики визначаються залежно від рівня розвиткуекономічних взаємовідносин у державі. їх можна поділити на три групи: стратегічні,проміжні, тактичні.
Стратегічні — це ключові цілі в загальнодержавній економічній політиці:зростання зайнятості, збалансування платіжного балансу, зростання виробництва,забезпечення стабільності цін і т. ін.
Проміжні цілі грошово-кредитної політики — це зміни в певнихекономічних процесах, які мають сприяти досягненню стратегічних цілей. Так,якщо метою загальнодержавної економічної політики визначено економічнезростання при скороченні безробіття, то проміжною метою в цьому разі має бутипожвавлення економічної кон'юнктури. Проміжні цілі доповнюють стратегічні таконкретизують їх.
Особливістю проміжних цілей є їхня дія протягом тривалого періоду,впродовж якого може бути доведено їхню ефективність. Наприклад, активізаціякон'юнктури ринку шляхом зростання грошової маси або зниження відсотковихставок у короткостроковому періоді можуть спричинити зростання попиту й цін ілише за умови, що ці заходи активізують інвестиційні процеси, зростання виробництва.Можливо також забезпечити збільшення пропозиції, що, в свою чергу, має зупинитизростання цін і стабілізувати їх, але для цього необхідно тривалий період часу.
Тактичні цілі полягають у регулюванні ключових економічних зміннихчерез банківську систему на основі управління грошовою масою, відсотковоюставкою, валютним курсом тощо і забезпечують досягнення проміжних цілей.
Основними ознаками тактичних цілей є короткостроковість їхньої дії,реалізація їх виключно оперативними заходами центрального банку табагатоаспектність. Ці особливості значно ускладнюють вибір методів тамеханізмів реалізації тактичних цілей грошово-кредитної політики держави.
Якщо зміна грошової маси впливає на зміну сукупного попиту імакроекономічні показники, то зміни відсоткової ставки та валютного курсуможуть вплинути не тільки на сукупний попит, а й на інтереси окремихекономічних суб'єктів і зумовити суттєві структурні зміни в економіці.
У зв'язку з цим виконання основних регулятивних завдань залежить відправильного поєднання тактичних цілей. Наприклад, через зміну відсотковоїставки та валютного курсу можна нейтралізувати інфляційний тиск від зростаннягрошової маси в обігу.
У XIX ст. в умовах золотого стандарту коригування внутрішніх товарнихцін і валютних курсів відбувалося автоматично шляхом переміщення золота йкороткострокових капіталів між окремими країнами, а всередині країни емісіягрошей регулювалася золотим запасом центрального банку. Тому серед методівгрошово-кредитного регулювання переважала облікова політика, спрямована настримування відпливу золота за межі країни. У 20-30-х роках XX ст. грошово-кредитнаполітика була зосереджена на внутрішніх господарських проблемах окремих країн. Узв'язку з переходом від золотого монометалізму до системи нерозмінних кредитнихгрошей значно зросла можливість центральних банків впливати на емісію грошей таекспансію банківського кредиту, що й дало поштовх розвитку монетарних теорійекономічних циклів.
В основу реалізації грошово-кредитної політики багатьох країн булопокладено так званий принцип компенсаційного регулювання, який базується напоєднанні двох протилежних комплексів заходів, що застосовуються на різнихфазах економічного циклу. Це політика грошово-кредитної рестрикції (політика«дорогих грошей»), яка полягає в обмеженні кредитних операцій,підвищенні відсоткових ставок, зменшенні грошової маси в обігу тощо, таполітика грошово-кредитної експансії (політика «дешевих грошей»), щоґрунтується на використанні тих же засобів, але протилежного спрямування (зниженнявідсоткових ставок, стимулювання кредитних операцій, зниження нормобов'язкового резервування, купівля центральним банком у комерційних банківдержавних цінних паперів тощо). Перший комплекс заходів застосовують з метоюзниження попиту на гроші у фазі пожвавлення, а другий — з метою підвищенняпопиту на гроші в кризовій фазі економічного циклу.
Вибір методів та інструментів грошово-кредитної політики має бутипрерогативою центрального банку, тобто відмінність стратегічних і проміжнихцілей грошово-кредитної політики від тактичних має полягати в тому, що тактичніцілі реалізує саме центральний банк держави.
Для прикладу розглянемо практику грошово-кредитного регулювання в США. ФедеральнаРезервна Система США визначає шість основних цілей проведення грошово-кредитноїполітики:
високий рівень зайнятості;
економічне зростання;
стабільність цін;
стабільність відсоткових ставок;
стабільність на фінансових ринках;
стабільність на валютних ринках.
Кожна з цих цілей є дуже важливою для суспільства, а тому владніструктури ставлять перед собою завдання реалізувати їх максимально повно. Алеза допомогою лише грошово-кредитної політики одночасно досягти всіх цілейнеможливо.
Високий рівень зайнятості бажаний, але яка межа цього рівня? За якогорівня можна сказати, що економіка працює в умовах повної зайнятості? Чи можнарозглядати це явище за умови, що безробіття дорівнює нулю? Однозначну відповідьна ці запитання дати дуже складно. Метою високого рівня зайнятості має бутирівень безробіття, що перевищує нуль, але дорівнює пропозиції на працю івідповідає зайнятості, за якої попит на працю дорівнює пропозиції праці. Такийрівень в економічних колах називають природним рівнем безробіття.
Економічне зростання дуже тісно пов'язане з метою забезпечення високогорівня зайнятості, тому що підприємства більш інтенсивно вкладають кошти вінвестиції для підвищення продуктивності праці. Тобто, якщо рівень безробіттянизький, спостерігається економічне зростання. Економічне зростання можназабезпечити й політикою прямого заохочення суб'єктів господарювання здійснюватиінвестиції або заохочення людей заощаджувати, що дає можливість підприємствамзбільшувати кошти для вкладень.
Так, наприклад, політика Р. Рейгана була побудована на економічнійконцепції пропозиції, спрямованій на прискорення економічного зростання черезстворення сприятливого податкового середовища для підприємств, що здійснилиінвестиції в обладнання, устаткування, модернізацію виробництва, і длясереднього платника податків, щоб він міг більше заощаджувати. Зниження рівняоподаткування в Україні могло б забезпечити досягнення таких же результатів, атому прийняття Податкового кодексу є невідкладним завданням.
Стабільність цін бажана, тому що інфляція породжує стан невизначеностів економіці, ускладнює планування на майбутнє, може загострювати соціальнунапруженість у суспільстві.
Стабільність відсоткових ставок є важливим елементом розвиткуекономічних процесів, тому що різкі коливання відсоткових ставок можутьстворювати невизначеність і не дають можливості здійснювати довгостроковіінвестиції та розробляти прогнози розвитку.
Стабільність фінансових ринків забезпечується стабільністю відсотковихставок, тому що коливання їх створює велику напругу для фінансових інститутів. Підвищеннявідсоткових ставок призводить до втрат капіталу за довгостроковими облігаціямиабо навіть і до банкрутства фінансових організацій, що володіють такими ціннимипаперами.
Стабільність на валютних ринках означає, що запобігання значнимколиванням вартості національної валюти дає можливість суб'єктам ринкузаздалегідь планувати купівлю або продаж товарів за кордоном, тобто ефективновести експортно-імпортні операції, що згодом буде відображено в платіжномубалансі країни.
Незважаючи на те, що окремі цілі пов'язані між собою (висока зайнятістьпоєднується з економічним зростанням, стабільність відсоткових ставок зістабільністю фінансових ринків тощо), не завжди таке поєднання можливе. Так,мета досягнення стабільності цін часто в короткостроковому періоді суперечитьтаким цілям, як стабільність відсоткових ставок та високий рівень зайнятості. Тому,здійснюючи грошово-кредитну політику, необхідно заздалегідь чітко визначити,яким чином більш ефективно можна поєднати реалізацію протилежних цілей з метоюдосягнення загальних позитивних результатів.
Використання того чи іншого інструмента регулювання грошово-кредитногоринку (проведення грошово-кредитної політики) залежить від історичних традиційвикористання фінансових інструментів у державі, розвинутості ринкових відносин,наявності банківсько-фінансових установ, загальнодержавного стану економіки,врегульованості питань фіскальної політики й т. ін.
Основні монетарні інструменти, за допомогою яких забезпечуєтьсяпроведення центральними банками грошово-кредитної політики в тій чи іншійкраїні, залежно від рівня її економічного розвитку, такі:
регулювання облікової ставки;
встановлення «кредитних стель» на кредитні вкладення;
встановлення мінімальних обов'язкових резервів для комерційних банків;
здійснення операцій на відкритому ринку;
здійснення операцій на валютному ринку;
регулювання імпорту й експорту товарів;
випуск депозитних сертифікатів центрального банку.
Завданням грошово-кредитної політики в Україні є забезпеченняфінансової стабільності, поступове зниження інфляції, виведення економіки зкризи та поступове економічне зростання.
2. Зарубіжний досвід проведеннягрошово-кредитної політики державиСпираючись на кількісну теорію грошей, можна стверджувати, що головнимчинником, який формує темпи інфляції, є темпи зміни грошової маси в обігу, атому вивчення механізмів розвитку інфляційних процесів має ґрунтуватися, першза все, на дослідженні ролі грошової маси та її впливу на динаміку основнихмакроекономічних показників.
В остаточному підсумку реальний обсяг виробництва безпосередньо незалежить від зміни обсягів грошової маси, а скоріше визначається існуючою векономіці пропозицією: кількістю і продуктивністю робочої сили, устаткування,землі, технологій тощо. Під час циклічного спаду, при якому реальний обсягвиробництва менший за свій можливий потенційний рівень, грошово-кредитна ібюджетно-податкова політика можуть використовуватися для відновлення попиту йобсягу виробництва, не спричинюючи зростання інфляції. Однак за таких обставинпідвищення попиту може збільшити обсяг виробництва тільки на короткий проміжокчасу.
Взагалі, незалежно від того, викликане початкове підвищення цінзростанням попиту чи скороченням пропозиції, зростання інфляції цін можепідтримуватися тільки збільшенням грошової маси, а тому інфляція завжди була іє монетарним явищем.
Кількісну теорію іноді критикують, порівнюючи з «чорноюшухлядою». Гроші надходять у шухляду з одного боку, а ціни виходять з неїз іншого. Але ніхто не пояснює, як зміни кількості грошей впливають на ціни. Напрактиці більшість центральних банків проводять грошово-кредитну політику,змінюючи, перш за все, відсоткові ставки та резервну політику, а не обсягигрошової маси в обігу.
Таким чином, механізм впливу — це термін, що використовується для описурізних шляхів, за допомогою яких зміни в грошово-кредитній політиціцентрального банку, включаючи кількість грошей, впливають на обсяг виробництваі ціни. Як схематично показано на рис.1, кількість грошей є тільки одним, хочаі важливим, каналом, за допомогою якого грошово-кредитна політика може впливатина ціни й обсяг виробництва. Є ряд інших шляхів, за допомогою яких відсотковіставки можуть здійснювати вплив (стрілки на схемі, виконаної у вигляді ромба,вказують очікуваний напрямок такого впливу), наприклад, через внутрішній попитта пропозицію.
Зміни у відсоткових ставках центрального банку впливають на реальнийпопит і обсяг виробництва, тому що в короткостроковій перспективі при незміннихінфляційних очікуваннях руху номінальних відсоткових ставок відбиваються назмінах реальних ставок. Нижче наведено опис наслідків підвищення відсотковихставок. Зниження відсоткових ставок робить протилежний вплив.
Ефект заміни. Підвищення відсоткових ставок зменшує привабливість дляокремих громадян і компаній витрачати гроші зараз, а не пізніше. Внутрішнєкредитування, кількість грошей і реальний попит скорочуються (лінії 1 і 2 на рис.1).
Вплив на дохід. Підвищення відсоткових ставок перерозподіляє дохід відпозичальників до накопичувачів, що збільшує купівельну спроможність останніх,але скорочує її у позичальників, якщо сукупні витрати скорочуються. На додаток,якщо відсоткові ставки за кредитами збільшуються швидше, ніж ставки доходів відактивів, сукупний дохід, а тому і витрати коштів, скорочуються (лінія 3).
Підвищення відсоткових ставок, як правило, зменшує вартість активів,таких як будинки та акції. Зниження добробуту заважає фізичним особам витрачатиїхні поточні доходи (лінія 3).
Якщо економіка не працює вище номінальної потужності, падіння попитубуде натискати на ціни і витрати в економіці у бік їх зниження. Компаніїскоротять маржу прибутку, у той час як робітники погодяться на скороченнязаробітної плати (лінія 4).
/>
Рис.1. Механізм впливу змін у грошово-кредитній політиці намакроекономічні показники
Якщо робітники і компанії знизять свої інфляційні очікування, авідсоткові ставки підвищаться, ціни будуть знижуватися, але реальний попит іобсяг виробництва залишаться незмінними навіть у короткостроковій перспективі(лінії 5 і 6).
Вплив змін у грошово-кредитній політиці через валютний курсвідбувається за двома напрямками.
Для країн з конвертованим рахунком руху капіталу різкі підвищеннявнутрішніх відсоткових ставок (за умови, що відсоткові ставки в інших країнахнезмінні) будуть сприяти чистому припливу капіталу. Якщо валютний курс незафіксовано, внутрішня валюта підвищується в ціні, а це забезпечує рівновагуплатіжного балансу. Для країн, в яких запроваджено політику фіксованоговалютного курсу, різке підвищення внутрішніх відсоткових ставок веде доприпливу капіталу і збільшення грошової маси в обігу. Це компенсує скороченнявнутрішнього впливу, пов'язаного зі зменшенням внутрішнього кредитування. Чимбільші ліберальні ринки капіталу, чим ближче вони наближаються до стану, коливнутрішні фінансові активи стають заміною іноземним активам, тим більше зростаєвалютний курс (лінія 7).
Підвищення валютного курсу веде до зниження цін на імпорт, виражених увнутрішній валюті. Скорочення цін на імпорт готової продукції має прямевідношення до зниження споживчих цін. Скорочення цін на імпортовані ресурси інапівфабрикати побічно пов'язано зі зниженням споживчих цін через первіснезниження собівартості товарів і послуг вітчизняного виробництва (лінія 8).
Зростання відсоткових ставок центрального банку може виявитися більшдієвим інструментом скорочення інфляції там, де:
зміни в офіційних відсоткових ставках безпосередньо пов'язані зі зміноюінших відсоткових ставок в економіці і з валютним курсом;
попит резидентів на чисті внутрішні зобов'язання (лінія 1) ізакордонний попит на внутрішні активи (лінія 7) чуттєві до змін у відсотковихставках;
фінансові зобов'язання становлять велику частку ВВП;
фінансові зобов'язання перевищують активи.
Зростання відсоткових ставок центрального банку може позначитися швидшена скороченні інфляції і призвести до меншого короткострокового спаду обсягувиробництва там, де:
очікування в галузі заробітної плати і цін більш чуттєві до змінофіційних відсоткових ставок і грошової маси (лінії 5 і 6);
заробітна плата чуттєва до скорочень обсягу виробництва і зайнятості(лінія 4);
валютні курси є гнучкими (лінія 7);
внутрішні ціни чуттєві до змін валютного курсу (лінія 8).
Викладене вище свідчить, що механізм впливу грошово-кредитної політикина забезпечення певного рівня макроекономічних показників досить складний. Томуцентральні банки при обґрунтуванні рішень у галузі грошово-кредитної політикивикористовують цільові орієнтири. Існують два широких стратегічних курси, якихдотримуються центральні банки, використовуючи інструменти банківської політики,зокрема для стримування інфляції.
Засновувати політику не прямо, а на проміжному цільовому орієнтирі,такому як зростання конкретного грошового агрегату чи валютного курсу. У цьомувипадку центральний банк корегує використання певного інструменту своєїполітики для управління зростанням кількості грошей в обігу, обсягівкредитування чи валютних курсів для досягнення наміченого рівня. При цьомупередбачається, що існує тісний і прогнозований зв'язок між проміжним цільовиморієнтиром і майбутньою інфляцією відповідно до положень кількісної теоріїгрошей. Кінцевий цільовий орієнтир у галузі інфляції, як правило, визначаєтьсяв загальних термінах, таких як «низька інфляція».
Засновувати політику безпосередньо на чіткому кінцевому цільовомуорієнтирі у галузі інфляції. Зазвичай такий орієнтир установлюється длямайбутньої інфляції, щоб врахувати часовий лаг у сфері грошово-кредитноїполітики і його вплив на інфляцію. За таких умов політика центрального банкубуде змінюватися на основі врахування змін проміжних перемінних показників, щохарактеризують як попит, так і пропозицію в економіці. Наприклад, ціни наактиви, інфляційні очікування, реальний обсяг виробництва, зростання обсягукредитування, бюджетно-податкова політика і витрати на заробітну плату можутьконтролюватися на рівні зі зміною кількості грошей в обігу і валютного курсу.
Для того, щоб зростання грошової маси або валютного курсу булиіндикаторами інфляції, необхідно, щоб існував прогнозований зв'язок міжзростанням грошової маси майбутньою інфляцією цін. Це означає, що центральнийбанк має встановити проміжний цільовий орієнтир, який би забезпечувавдосягнення намічених цільових орієнтирів.
Рівняння кількісної теорії (М = PY: V), як правило, використовується якоснова для визначення таких монетарних цільових орієнтирів. Проміжниймонетарний цільовий орієнтир може використовуватися в рамках кількісної теоріїза допомогою таких кроків:
установити бажаний кінцевий цільовий орієнтир для майбутньої інфляції;
оцінити тенденцію основного потенціалу зростання реального обсягувиробництва;
спрогнозувати показник зростання швидкості обігу грошей. Це даєпроміжний цільовий орієнтир зростання грошової маси, що буде відповідатикінцевому цільовому орієнтиру в галузі інфляції.
У Німеччині, де зростання швидкості обігу ротової маси в широкомурозумінні за останні 10 років було досить стабільним, Бундесбанк використовувавтакий підхід при визначенні щорічних проміжних цільових орієнтирів зростанняширокого показника грошової маси. Типовий приклад, використовуваний уНімеччині, наведено в табл.1. У цьому прикладі цільовий орієнтир у галузіінфляції визначено у розмірі 2% річних, зростання реального обсягу виробництваскладе 2,25% за рік, а швидкість обігу широкого показника грошової маси (МЗ),зменшиться на 1%. Це дає можливість розрахувати середньостроковий цільовийорієнтир для широкого показника грошової маси на рівні 5,35%. З метою допускуна деяку невизначеність щодо зростання швидкості обігу грошей Бундесбанквстановлює діапазон зростання МЗ в межах 4-7% на рік.
Таблиця 1.
Визначення монетарного цільового орієнтира на основі
використання рівняння кількісної теорії на прикладі Німеччини
Показник % Кінцевий цільовий орієнтир (Р) 2,0 Передбачувана тенденція економічного зростання (Y) 2,25 Передбачуване зменшення швидкості обігу грошей (V) 1,0 Цільовий орієнтир зростання грошової маси (М3) 5,35В Європейському союзі створена Європейська система центральнихбанків. Найважливішою метою Євро системи є підтримання цінової стабільності, якінструменту стабілізації грошово-кредитної політики. Не завдаючи шкоди головнійметі підтримки цінової стабільності, Євросистема має підтримувати загальнуекономічну політику Європейського Співтовариства. У процесі досягнення своїхцілей, Євросистема повинна діяти згідно з принципами відкритої ринковоїекономіки з вільною конкуренцією, сприяючи ефективному розміщенню ресурсів.
Для досягнення своїх цілей Євросистема має у своємурозпорядженні набір інструментів для реалізації монетарної політики, а саме,Євросистема проводить операції на відкритому ринку, пропонує постійні механізмирефінансування і вимагає від кредитних установ тримати мінімальні резерви нарахунках Євросистеми.
Операції на відкритому ринку відіграють важливуроль у монетарній політиці Євросистеми для цілей управління процентнимиставками, станом ліквідності на ринку та інформування про позицію монетарноїполітики. Євросистема має у своєму розпорядженні п'ять видів інструментів дляпроведення операцій на відкритому ринку. Найбільш важливим інструментом єзворотні операції, які застосовуються на основі угод про продаж з наступнимвикупом або забезпечених позик. Євросистема також може використовувати операціїаутрайт, випуск боргових сертифікатів, валютні свопи, а також розміщеннядепозитів на визначений строк.
Постійні механізми фінансування призначені длязабезпечення і поглинання «нічної» ліквідності («овернайт»),сигналізації про загальний стан монетарної політики та стримування (обмеження) ринковихпроцентних ставок «овернайт».
Система мінімальних резервів Євросистемизастосовується до кредитних установ у зоні євро і, перш за все, переслідує цілістабілізації процентних ставок на грошовому ринку і створення (або збільшення) дефіцитуструктурної ліквідності.
Керівна Рада ЄЦБ може в будь-який час змінитиінструменти, умови, критерії та процедури проведення операцій, визначенихмонетарною політикою Євросистеми.
Грошово-кредитна політика центральних банків припускаєдля досягнення кінцевої мети використання різних грошово-кредитних інструментів.При ринковій фінансовій системі, на відміну від планової економіки, центральнийбанк не може контролювати обсяг кредитування в банківській системі і відсотковіставки одночасно. Тому з'являється необхідність використовувати певніінструменти грошово-кредитної політики, що доповнюють роботу фінансовоїсистеми, заснованої на конкуренції. Це, перш за все, відсоткові ставки танормативи резервування. Зміни відсоткових ставок впливають на обсяг і цінукредитів, а також і на кошти, відображені в балансі центрального банку. Потімцей вплив поширюється на всю банківську систему і на економіку в цілому,впливаючи таким чином на темпи інфляції.
У різні проміжки часу більшість центральних банківсвіту використовували, як проміжний цільовий орієнтир, зростання грошової маси.Такий підхід використовується в ряді країн і дотепер. Для інших країн, особливотих, перед якими стоїть проблема фінансової лібералізації, грошова маса, як цільовийорієнтир, стала менш надійною.
Як альтернативні проміжні цільові орієнтири вдеяких країнах використовуються валютні курси або темпи зміни інфляції, що маєпід собою об'єктивні підстави і сприяє досягненню загальної мети реалізаціїгрошово-кредитної політики.
3. Національний банк України якголовний інструмент проведення грошово-кредитної політики державиЗаконом України «Про Національний банк України» визначено: «Грошово-кредитнаполітика — комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, направлених нарегулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпеченнястабільності грошової одиниці України, забезпечення зайнятості».
Як бачимо, цілі грошово-кредитної політики в Україні практичнозбігаються з цілями її проведення у високорозвинених в економічному відношеннікраїнах світу.
Для проведення грошово-кредитної політики в Україні інституційна основавиникла зі створенням банківської системи та національного грошово-кредитногоринку, оформленням діяльності Національного банку України в цій сферівідповідним документом «Основні напрями (орієнтири) грошово-кредитноїполітики та проведення реформи грошової системи України».
Проведення грошово-кредитної політики як однієї з основних складовихмеханізму економічного регулювання висуває ряд вимог до рівня розвитку таякості функціонування банківської системи.
Незалежну банківську систему України було створено в 1991 р. відповіднодо Закону України «Про банки та банківську діяльність», прийнятогоВерховною Радою 20 березня 1991 року.
Відповідно до цього закону банківська система України є дворівневою іскладається з Національного банку України (перший рівень) та комерційних банків(другий рівень).
У названому законі визначено, що Національний банк України є центральнимбанком держави, її емісійним центром, проводить єдину державну політику вгалузі грошового обігу, кредиту, зміцнення національної грошової одиниці,визначення її курсу відносно валют інших держав. Національному банку Україниналежить монопольне право на випуск грошей в обіг, а також випуск грошовихзнаків.
Головне завдання Національного банку України — створення умовнеінфляційного розвитку економіки держави. Виникнення цього завдання зумовленевідокремленням торгівлі грошима від торгівлі товарами і відносною самостійністюкожної з них. Національний банк впливає на процеси формування попиту іпропозиції позичкового капіталу, проводить емісію, грошово-кредитну політику,забезпечує концентрацію тимчасово вільних чи обов'язкових резервів інших банків.
Основними методами грошово-кредитного регулювання є маніпулюванняобліковими ставками, регулювання обсягів рефінансування, зміна розмірівобов'язкових банківських резервів, які кожний комерційний банк держави зберігаєу центральному банку.
Для реалізації своєї функції управління грошово-кредитним ринкомНаціональний банк України має право:
встановлювати рівень резервних вимог для комерційних банків;
видавати комерційним банкам кредити на строк за домовленістю;
купувати й продавати цінні папери, що випускаються державою;
видавати кредити банкам під заставу векселів та цінних паперів;
купувати і продавати іноземну валюту й платіжні документи в іноземнійвалюті;
випускати в обіг та регулювати кількість грошей, що перебувають в обігу;
встановлювати відсоткові ставки за кредитами, що надаються комерційнимбанкам.
Національний банк України пройшов кілька етапів регулюваннягрошово-кредитного ринку, поступово реалізуючи через відповідні монетарніінструменти функції, передбачені Законом України «Про банки та банківськудіяльність».
Головною функцією центрального банку кожної держави (у США — Федеральноїрезервної системи) є регулювання грошової маси, забезпечення її відповідностімасі товарів і підтримки таким чином стійкої купівельної спроможності грошей,що є дуже важливою умовою нормального функціонування ринкового механізму.
Фінансова політика центрального банку зумовлена станом економіки. Якщоекономічна активність на ринку погіршується і відбувається спад виробництва,скорочення робочих місць, центральний банк робить спробу збільшити грошову масуі кредит. Якщо ж витрати стають загрозливо збитковими, унаслідок чого зростаютьціни і вивільняється багато робочих місць, він робить усе можливе, щоб зменшитигрошову масу і кредит?
Величину і стан грошової маси оцінюють за допомогою грошових агрегатів.Для поточного вимірювання кількості грошей, використовуваних як платіжнийзасіб, доцільно скористатися агрегатом М1, який найповніше відображає виконаннягрішми функції засобу платежу.
Для прогнозування ситуації в економіці України та аналізу можливихрезультатів її реформування потрібно використовувати агрегат М2, оскількивключені в нього строкові депозити і ощадні вклади можуть суттєво вплинути насукупний попит. Ці кошти можна вкласти в державні облігації, що вплине нарозмір внутрішнього боргу; інвестувати, що змінить значення реального ВВП, абоперетворити у готівкову іноземну валюту, що зберігається поза банками. ДляУкраїни найбільш адекватним показником грошової маси з погляду аналізу поточноїситуації і найближчих перспектив її зміни є агрегат М1, а для прогнозування ірегулювання у довготерміновому періоді — М2.
Реальна насиченість економіки національною грошовою масою протягом1995-1996 pp. була досить низькою — на рівні 7-6% від ВВП за грошовою базою та10.3-9.4% за агрегатом М2. Швидкість обігу грошей знизилась з 14.9. обертів заагрегатом М2 у 1995 p. до 13,1 у 1996 р. Тому позики держави на внутрішньомуфінансовому ринку потрібно збільшувати поступово і відповідно до зростанняреальної насиченості національної економіки грошовою масою.
В Україні рівень монетаризації ВВП (співвідношення між наявною грошовоюмасою і обсягом ВВП) один з найнижчих серед держав з перехідною економікою. У1997 р. цей показник становив лише 13.6%, тоді як у Польщі, був у 2.0-2.5 разивищий, і в 1997 р. становив 40%, в Угорщині перевищив 42%, у Чехії — 71%. УКитаї рівень монетаризації зріс протягом 1991-97 pp. з 87.4 до 120.8%.2
Недосконала у нас і структура грошової маси. У розвинутих країнах обсягготівки у складі загальної грошової маси не перевищує 10%. Водночас з 1994 по1997 pp. частка грошей у поза-банківському обігу в Україні збільшилася удвічі — з 24.7. до 49.3%. У 1990 р. у структурі грошової маси готівка становила лише15%, а рівень монетаризації — 80%.
В Україні державне грошово-кредитне регулювання провадить Національнийбанк України, який виконує функції загальнодержавної резервної системи. Державнерегулювання грошово-кредитної сфери можна застосувати у тому випадку, колидержава через центральний банк здатна впливати на масштаби та характерприватних інституцій, оскільки в розвинутій ринковій економіці саме вони євизначальною складовою усієї грошово-кредитної системи.
Резервні вимоги — один із найстаріших і найпоширеніших інструментіврегулювання грошово-кредитної сфери, який належить до непрямих монетарнихметодів. Уведення обов'язкової норми резервування зумовлено потребоюзабезпечення достатнього рівня ліквідності комерційних банків, уніфікаціїконтролю за їхньою діяльністю.
Уперше норми банківських резервів були введені у США в 1913 p., їхувели і в інших країнах, зокрема у Німеччині (1948 p), Франції (1979 p).
У світовій практиці зміна норм обов'язкових резервів є так званимінструментом жорсткого регулювання і не належить до гнучких і оперативнихважелів. Обов'язкові резерви є умовою нормального функціонуванняплатіжно-розрахункового механізму банківської системи, виконують функціюстрахування ненадійних позик, знижують ризикованість банківських вкладень,мінімізують втрати від банкрутств банків і тому є гарантією стабільностібанківської системи в цілому.
Змінюючи норму обов'язкового резерву, центральний банк безпосередньовпливає на пропозицію грошей та банківського кредиту. Якщо зменшується нормаобов'язкових резервів, то комерційні банки мають змогу збільшити ліквідністьсвоїх активів і розширити кредитування. Коли ж норма резерву підвищується, ціможливості звужуються. Враховуючи, що лише незначна частина всіх активівкомерційних банків є у вигляді готівки, зміна норми резервування на певну величинуможе призвести до багаторазового збільшення чи зменшення банківських депозитнихгрошей.
Міжнародний досвід свідчить, що мінімальні обов'язкові резервивикористовують для вирішення довготермінових проблем стабілізації грошовогообігу та антиінфляційної боротьби. Обов'язкові резерви застосовують дляобмеження темпів зростання грошової маси, вилучення надлишкових коштів ізгрошової сфери, формування жорсткого зв'язку між грошовою базою і грошовоюмасою, регулювання попиту на банківські ресурси.
Застосування цього методу регулювання у різних країнах має суттєві,відмінності, пов'язані з національними особливостями їхніх економік. Однакнайпоширенішою формою запровадження резервних вимог є визначення норми яквідсотка від депозитів. У цьому випадку вимоги ставлять до загальної сумипасивів чи окремих її частин. Загальновизнані пасиви для визначення резервнихвимог — строкові депозити і депозити до запитання.
Норми обов'язкових резервів у різних країнах неоднакові. Найвищий їхрівень в Італії, Австрії (25%) та Іспанії (17%). В Японії норма резервуванняколивається в межах 0,125-2,5%, в Англії резервних вимог практично нема.
Національний банк України використовує політику мінімальних резервівдля регулювання обсягів грошової маси в обігу, підтримки ліквідної діяльностікомерційних банків з їхніх зобов'язань щодо залучених коштів юридичних тафізичних осіб. Відповідно до Закону України «Про банки і банківськудіяльність» НБУ запроваджує для комерційних банків нормативи обов'язковихрезервів.
В Україні норми обсягів резервування змінюють досить часто. Протягом1993-1997 pp. НБУ тричі змінював порядок формування комерційними банкамимінімальних резервів. Крім того, часто змінюють види залучених коштів, якіпідлягають резервуванню.
Підвищення норм обов'язкових резервів призводить до зростаннябездохідних активів і, відповідно, до зниження прибутковості комерційних банків.Зміна норм резервування не сприяє розробці комерційними банками довготерміновихстратегій розвитку, оскільки обов'язкове резервування є прихованою формоюоподаткування. Зі збільшенням вимог резервування банки неохоче надаютьдовготермінові кредити.
Згідно з положенням «Про порядок формування банківською системоюУкраїни обов'язкових резервів» комерційні банки формували обов'язковірезерви у розмірі 11% від залучених коштів як у національній, так і в іноземнійвалютах незалежно від терміну і характеру внеску. На початку 1998 р. НБУ змінивнорму резервування з 11 до 15% з метою зменшення пропозиції грошей ігальмування інфляції.
Крім політики резервування, НБУ здійснює грошово-кредитне регулюванняшляхом провадження дисконтної політики, інструментами якої є офіційна обліковаставка. її застосовують для обліку державних короткотермінових зобов'язань абопереобліку комерційних векселів і ставки рефінансування у разі надання кредитівкомерційним банкам.
У світовій практиці облікова ставка з погляду комерційних банків — цевитрати надлишкових резервів. Тому коли Національний банк її знижує, то тимсамим стимулює комерційні банки до отримання позик. Відповідно кредити, яківидають комерційні банки за рахунок цих позик, збільшують пропозицію грошей. Інавпаки, підвищуючи облікову ставку, центральний банк послаблює стимуликомерційних банків до отримання позик, що зменшує обсяг кредитів, виданихбанками, а отже, і пропозицію грошей.
Головним елементом відсоткової політики НБУ протягом 1995-97 pp. булопідтримання позитивної реальної дисконтної ставки. Таку політику почали вести1994 р. з метою стримування інфляції та забезпечення зацікавленості підприємстві населення зберігати гроші в банках. Дисконтну ставку визначають з огляду напоточні темпи інфляції, попит та пропозицію кредитних ресурсів наміжбанківському ринку, ситуацію на валютному та фондовому ринках.
З травня 1995 р. дисконтна ставка почала відігравати активну регулівнуроль і стала базовою ставкою для кредитних угод. НБУ зобов'язав комерційнібанки вводити до кредитних угод пункт про коригування відсоткової ставкизалежно від зміни дисконтної. У вересні 1996 р. вимоги щодо коригування відсотковихставок за кредитами відповідно до змін дисконтної ставки було скасовано.
Суттєве зниження інфляції в 1995 р. дало змогу знизити дисконтну ставкуНБУ з 225 до 71%. Кредитна ставка знижувалась із запізненням.
Протягом 1997 р. НБУ поступово знижував дисконтну ставку з 40% річних(на початок року) до, 16% (серпень 1997 p). Відповідно кредитна ставка (заодномісячними кредитами) знизилася з 64 до 45% річних. Незбалансованістьвалютного ринку змусила НБУ з листопада 1997 р. підвищити дисконтну ставку до35% річних. Протягом перших семи місяців 1998 р. дисконтна ставка змінюваласьп'ять разів: 6 лютого — з 35 до 44%; 18 березня — до 41; 21 травня — до 45; 29травня — до 51%. На кінець липня, коли інфляція в Україні становила 2.1%,облікова ставка НБУ була 82%.
За умов розгортання світової фінансової кризи США, Великобританія,Японія та інші країни вдавалися до зниження облікових ставок. Таким шляхомпішов і центральний банк Росії, запровадивши облікову ставку на рівні 42%.
Регулювання дисконтної ставки НБУ є чинником подвійної дії, йоговикористовують як для підвищення, так і зниження інфляції. З одного боку,підвищення дисконтної ставки в короткотерміновому періоді дало змогу дещостримати відплив спекулятивного іноземного капіталу з ринку облігацій внутрішніхдержавних позик (ОВДП), що спостерігалося наприкінці 1997 р. Це позитивно (лишев короткотерміновому періоді) вплинуло на стан виконання державного бюджету. Зіншого боку, цей «захід зумовив зростання кредитних ставок, яке відшкодовуютьпідприємства або шляхом підвищення цін, або затримкою заробітної плати, чиіншим шляхом. У разі зниження поточних темпів інфляції знижується дисконтнаставка і, відповідно, відсоткова ставка за кредити.
Високий рівень кредитних ставок комерційних банків порівняно із дисконтноюставкою НБУ обумовлюють такі чинники:
1. Високі інфляційні очікування, що перевищують поточний рівеньінфляції, та відчуття штучного стримування інфляційного процесу, щобезпосередньо підтримує високий рівень відсоткових ставок.
2. Різке збільшення у пасивах банків обсягу коротко — ісередньотермінових депозитів порівняно з коштами клієнтів.
3. Низька питома вага кредитних операцій в активах банків.
Нижньою межею для відсоткової ставки за кредити є дохідністьбезризикових фінансових активів — вкладень в облігації внутрішньої державноїпозики. Очікувана динаміка відсоткових ставок за ОВДП більше впливає навідсоткову ставку за кредити, ніж нормативне зниження дисконтної ставки. Тому уразі залучення Мінфіном грошей на фондовому ринку шляхом підвищення дохідностіОВДП збільшаться ставки і на кредитному ринку.
В Україні імпорт — одна із найбільш дохідних сфер застосуваннякапіталу, тому банкам вигідніше кредитувати його під високі відсотки (набагатовищі, ніж для виробничого сектора).
В умовах економічного спаду та важкого фінансового, стану всіхпідприємств різко зростає ризик неповернення кредиту і відсотків за йоговикористання. Відсутність орієнтирів зростання, несприятливий інвестиційнийклімат, невизначеність економічної і соціальної перспективи — це ті причини,які перешкоджають комерційним банкам проводити кредитну політику, спрямовану назростання галузей матеріального виробництва.
На думку економістів, у країнах із перехідною економікою необхідноюумовою поступового не інфляційного зростання грошової маси та нагромаджень унаціональній валюті для фінансування національної економіки є підтриманнясистеми відсоткових ставок на рівні 5-9% для депозитів та 7-17% для кредитів.1Наближення відсоткової ставки за кредити до дисконтної ставки, забезпеченняекономіки кредити за оптимальною відсотковою ставкою можливе лише за умовипідтримування стабільних макроекономічних параметрів і невисокої дисконтноїставки тривалий час.
У 1994 р. НБУ визначив, що в умовах перехідного періоду відсотковаполітика повинна мати індикативний характер, а дисконтна ставка — відображатиінтереси вкладників і забезпечувати збереження реальної вартості депозитів. Ціпринципи є актуальними і сьогодні, оскільки в Україні досить висока ймовірністьзростання інфляції.
Серед основних способів реалізації державою грошово-кредитної політикив розвинутих країнах важливу роль відіграють операції на відкритому ринку. Ціоперації передбачають купівлю і продаж державних облігацій центральним банком зодного боку і комерційними банками, фінансовими компаніями і населенням — зіншого. У випадку купівлі центральний банк переказує відповідні сумикомерційним банкам, збільшуючи залишки на їхніх резервних рахунках. У разіпродажу центральний банк списує суми з цих рахунків.
Головними покупцями на ринку ОВДП в Україні є банки. НБУ налагодивмеханізм обігу ОВДП, створив систему електронного обліку цінних паперів.
Пряма участь НБУ у фінансуванні бюджетного дефіциту через операції напервинному ринку ОВДП звела до мінімуму виконання ним своєї основної функції — ролікредитора останньої інстанції стосовно комерційних банків, що відповіднозвузило їхні можливості кредитувати національну економіку.
Важливою передумовою ринкової трансформації економіки та ефективностіїї функціонування є становлення фінансових ринків — грошового, фондового,валютного та ринку цінних паперів. В усіх країнах провадиться державнерегулювання цих ринків з огляду на їхню важливу роль, оскільки вони переміщуютькошти від тих, хто має їх у надлишку, однак не може використати продуктивно, дотих, хто відчуває в них нестачу і може використати їх ефективно. Такерегулювання спрямоване на реалізацію національних інтересів держави та всіхучасників цих ринків, насамперед, на захист прав громадян, які передають своїзаощадження фінансовим посередникам, проте не мають спеціальних знань такваліфікації, щоб самим захистити свої інтереси.
Державне регулювання фінансових ринків — це комплекс заходів щодоупорядкування, контролю та нагляду за ринками з метою забезпечення їх прозорості,ефективності та запобігання зловживанням і порушенням з боку фінансовихпосередників.
Загальноприйнятими елементами державного регулювання фінансових ринківс такі:
ліцензування професійної діяльності на ринках, тобто визначеннявідповідності суб'єкта підприємницької діяльності (фінансово-економічногостану, організаційно-правової форми, кваліфікації співробітників та інше) вимогамдержавного законодавства, яке регулює цю професійну діяльність, та видачаспеціального дозволу (ліцензії) в разі, якщо така відповідність є;
нагляд за діяльністю фінансових посередників, що передбачає поданняперіодичної, фінансової звітності про діяльність відповідним державним органамз метою її аналізу; безпосередній нагляд за діяльністю професійних учасниківфінансових ринків з метою виявлення порушень державного законодавства;
моніторинг діяльності учасників фінансових ринків з метою виявленняпорушень законодавства, що регулює ці ринки. Він передбачає проведення плановихта позапланових перевірок діяльності учасників цих ринків і з'ясування всіхобставин і відомостей щодо фактів виявлених порушень законодавства;
правозастосування, тобто вжиття державою відповідних заходів щодозапобігання і припинення порушень законодавства з боку фінансових посередниківшляхом застосування санкцій, передбачених законом.
Система законодавчого регулювання фінансових ринків в Україні — цебагаторівнева ієрархічна структура, в основі якої є Конституція України. У ст.92Конституції зазначено, що «заходи створення та функціонування фінансового,грошового та інвестиційного ринків» визначені винятково законами України. Доактів законодавства, за допомогою яких ведуть законодавче регулюванняфінансових ринків, належать Цивільний кодекс України, Кодекс проадміністративні правопорушення, Кримінальний Кодекс України, Закони України«Про власність», «Про цінні папери та фондову біржу»,«Про господарські товариства», «Про банки і банківськудіяльність», «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні»,пакет законів про приватизацію тощо.
Система органів, у компетенції яких передбачено регулювання, контрольабо інші функції управління фінансовими ринками, складається із кількох груп.
До першої групи належать Верховна Рада, Президент України та КабінетМіністрів України, які шляхом прийняття законодавчих та нормативних актів зпитань фінансових ринків і фінансових показників забезпечують загальні засадидержавного регулювання усієї фінансової сфери. До цієї групи можна віднести іМіністерство юстиції, яке виконує загальну нормотворчу функцію у державі.
Друга група об'єднує державні стани, які контролюють або виконуютьфункції управління на фінансових ринках, Це Міністерство фінансів, НБУ,Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Антимонопольний комітет,Фонд державного майна, Міністерство економіки, Державна податкова адміністраціята деякі інші.
До третьої групи належать державні органи, які виконують спеціальніфункції контролю та нагляду за дотриманням законодавства і правозастосування вдержаві, — Міністерство внутрішніх справ, Генеральна прокуратура, Службабезпеки, Вищий арбітражний суд.
Державне регулювання фінансових ринків сприяє збільшенню довіринаселення до фінансових інституцій. У міру лібералізації економіки воно будепосилюватись і деталізуватись з одночасним збереженням і підтриманням ринковихсил та ініціативи учасників цих ринків.
Доцільно розробити концепцію розвитку ринку державних цінних паперів,щоб вирішити такі проблеми:
забезпечення інформаційної відкритості первинного ринку, особливо такихйого показників як обсяг, продаж, активи, доходи, кількість учасників(резидентів та іноземних інвесторів) тощо;
розширення обсягу залучення коштів для фінансування дефіциту державногобюджету шляхом випуску ОВДП з терміном погашення від одного до трьох років, щодало б змогу більше залучати кошти населення;
випуску середньо — і довготермінових державних цінних паперів підзаздалегідь визначені конкретні інвестиційні проекти;
цілісності, прозорості, відповідності законодавчої базизагальноприйнятим стандартам захисту інтересів інвесторів.
Необхідно запровадити ефективний механізм регулювання ринку облігаційвнутрішньої державної позики. Потрібні законодавчі обмеження на прибутковістьдержавних запозичень. Вона не повинна перевищувати середню відсоткову ставку закредитами комерційних банків, що їх надають суб'єктам господарювання. Таканорма є у багатьох країнах і повинна сприяти переорієнтації фінансових потоківу сферу виробництва.
Періодичні фінансові кризи у країнах світу потребують відповіднихоперативних дій з боку уряду України і НБУ.
З появою перших ознак можливого розгортання фінансової кризи в Україніу серпні-вересні 1998 р. уряд разом з Національним банком України розробилиантикризові заходи фінансової стабілізації, затверджені постановою KM Українивід 10 вересня 1998 р. №1413. Зокрема, НБУ було вжито низку заходів зупорядкування операцій купівлі-продажу валюти тільки через валютні біржі, аготівку — на аукціонах української міжбанківської валютної біржі. Запровадженообмеження на виконання резидентами-імпортерами авансової оплати у вільноконвертованій валюті, на закупівлю іноземної валюти банками-нерезидентами. Забороненокредитування комерційними банками резидентів для реалізації контрактів, завинятком придбання товарів критичного імпорту, посилено валютний контроль задіяльністю комбанків та обмінних пунктів тощо. Це припинило вимивання валюти збанківської системи, зокрема у Росію, уповільнило темпи девальвації гривні.
Практика запровадження валютного коридору гривні сприяє стабілізаціїофіційного валютного курсу, підтриманню прогнозованості ситуації, появібільш-менш реалістичних орієнтирів для суб'єктів господарювання та запобігаєвтраті довіри населення до гривні.
Важливим завданням НБУ є підтримання ліквідності банківської системи,збільшення обсягів і поліпшення кредитного портфеля комерційних банків, йогоорієнтації на обслуговування реального сектора. З цією метою визначено вимогищодо повного формування комерційними банками резервів на покриття кредитнихризиків до 1 січня 1999 p., підвищено норми обов'язкового резервування до 16,5%від суми залучених коштів, змінено порядок зарахування коштів у покриттяобов'язкових резервів, проведено взаємозалік заборгованостей за міжбанківськимикредитами, депозитами тощо.
Для розвитку банківської системи в Україні характерні дві протилежнітенденції — диверсифікація та об'єднання банків. Розвиток банківської сфери втакому напрямі дає змогу створювати конкурентоспроможну банківську систему, якавідповідає економічним завданням. Останніми роками процес формуваннябанківської системи, удосконалення грошово-кредитної політики, пошуку дієвогоінструментарію і механізмів контролю роботи комерційних банків фактично триває.
Аналіз діяльності банків свідчить про загострення їхніх фінансовихпроблем, що зумовлені:
загостренням кризи в економіці і насамперед у сфері виробництва;
відсутністю виробленої стратегії і тактики роботи в ринкових умовах.
Незадовільний фінансовий стан комерційних банків може бути наслідкомпомилок, допущених самими банками: порушень чинного законодавства і нормативнихактів НБУ, порядку формування статутного фонду, здійснення ризикованоїкредитної політики, що загрожує інтересам кредиторів і вкладників; недотриманнявизначених економічних нормативів і обов'язкових резервних вимог; порушеньправил ведення бухгалтерського обліку.
Головними напрямами розвитку банківської системи України є такі:
закріплення фінансової стабілізації і зміцнення купівельноїспроможності національної грошової одиниці шляхом подальшого стримування темпівінфляції;
кількісний контроль за динамікою грошової маси, яка відповідає реальнійзміні ВВП;
підтримка короткотермінової ліквідності комерційних банків Національнимбанком України;
стимулювання процесів збільшення обсягів вкладів населення в банківськусистему шляхом підвищення гарантованості їх повернення завдяки дії механізмівстрахування депозитів;
подальше скорочення питомої ваги готівки в обігу;
утримання валютних резервів у обсягах, потрібних для підтримкинаціональної валюти;
продовження процесу «дедоларизації» національної економікишляхом підвищення привабливості гривневих активів порівняно з вкладеннями вактиви в іноземній валюті;
поступове зростання мінімальних вимог до статутних фондів банків зарахунок капіталізації прибутку акціонерів;
поточне регулювання системи валютних обмежень та економічних нормативів;
забезпечення нормального функціонування національної валютної системи,збалансованості платіжного балансу, гармонізації інтересів експортерів таімпортерів;
ретельний контроль за операціями резидентів та нерезидентів нафінансовому ринку України;
сприяння співробітництву з міжнародними фінансовими організаціями тазалученню інвестицій від цих установ для виконання програми стабілізації таструктурної перебудови економіки.
Подальше зміцнення банківської системи — процес перманентний, щозалежить від конкретних обставин, які складатимуться в економіці країни.
Список використаної літератури
1. Гальчинський А.С. Теорія грошей. — К.: Основи, 1996.- 413 с.
2. Государственное регулирование рыночной экономики: Учебн.пособие. – 2-е изд. – М: Дело, 2002. – 280с.
3. Гребеник Н.І. Тенденції розвитку управліннягрошово-кредитним ринком в Україні за період 1991-1999 pp. // Банківська справа.- 1999. — № 6. — С.22-28.
4. Гроші та кредит / За ред. М.І. Савлука. — К.: Либідь,1992. — 331 с.
5. Деньги, кредит, банки: Учебник / Под ред.О.Й. Лаврушина.- М.: Финансы и статистика, 1998. — 448 с.
6. Єпіфанов А.О. та ін. Управління ризиками вплатіжних системах / НБУ: УАБС / Єпіфанов А.О., Міщенко В.І., СавченкоА.С. — Суми:Ініціатива, 2001. — 168с.
7. Єпіфанов А.О., Сало І.В., Дьяконова І.І. Бюджет іфінансова політика України. — К.: Наукова думка, 1997. — ЗОЇ с.
8. І. Михасюк, А. Мельник, М. Крупка, З. Залога. Державнерегулювання економіки. – ЛНУ ім. Франка, Львів: “Українські технології”, 1999. –640с.
9. Науменкова С.В. Проблемы сбалансированностиденежного рынка Украины. — К.: Наукова думка, 1997. — 55 с.
10. Національний банк і грошово-кредитна політика: Підручник/ За ред. д-ра екон. наук, проф. A. M. Мороза та канд. екон. наук, доц. М.Ф. Пуховкіної.- К.: КНЕУ, 1999 — 368 с.
11. Общая теория денег и кредита. — М.: Банки и биржи: ЮНИТИ,1996. — 304 с.
12. Стельмащук А.М. Державне регулювання економіки. Навчальнийпосібник. – Тернопіль: Астон, 2001. –362с.
13. Стеченко Д.М. Державне регулювання економіки: Навч.посібник. – К.: МАУП, 2000. — 176с.
14. Ющенко В., Лисицький В. Гроші: розвиток попиту тапропозиції в Україні. — К.: Скарби, 2000. — 336 с.