Реферат: АПК в сучасних умовах господарювання

Міністерство освіти і науки України

Мукачівський технологічний інститут

кафедра економіки і

менеджменту

/>

Агропромисловий комплекс, особливості діяльності всучасних умовах господарювання

Виконав: студент  ІЕФ

групи  МВС-31

Сідоран М. М.

Науковий керівник:

Білак Г. Г.

Мукачево – 2002(3)

ПЛАН.

 Вступ.

1.Сучасний  стан  та проблеми  розвитку   АПК  України.

1.1.    Загальна  характеристика АПК  України  в  сучасних  умовах.

1.2    Природні умови та факторирозвитку і розміщення галузей АПК.

1.3     Аспекти  формування  ринкових  відносин  в  АПК.

1.4     Сучасний стан та характер розміщення галузі.

2. Напрямки реформування  АПК  України  в  умовах  ринкової  економіки.

2.1.   Закономірності  розвитку  та  об’єктивна  необхідність     організації нових  господарських  формувань  в  АПК.

2.2.    Реформування  виробничих відносин  в  сільському  господарстві.

2.3.    Оцінка  ефективної діяльності  різних  форм  господарювання  в  АПК.

3.  Перспективи розвитку  АПК  України.

3.1      Шляхи  подолання  кризового становища  в  АПК.

3.2      Основні проблеми таперспективи розвитку АПК.

3.3     Інвестиції в АПК іпродовольча безпека.

Висновки.

Додатки .

Список  використаної  літератури..

Вступ

Сьогодні сільськогосподарське виробництво і в цілому агропромисловийкомплекс України перебувають у центрі суспільної уваги, оскільки і без тогонебагатий наш стіл останнім часом особливо збіднів, стрімко зросли ціни напродовольство — такі явища викликають у населення України велику стурбованістьі загострюють соціальну напруженість.

Творча і трудова активність людини визначаються не тільки суспільнимисвободами та правовою захищеністю, а й якістю життя, основним показником якоговиступає здоров’я окремої людини і всього суспільства. А залежить здоров’я відстану охорони здоров’я та якості продуктів харчування, стану природногосередовища, комфортності житла і робочого місця, організації відпочинку тарівня соціального забезпечення. В усіх сферах господарської діяльності маєдіяти принцип: не може бути економічним те, що завдає шкоди людині. Томугосподарникам необхідно брати до уваги не тільки традиційний економічний ефект,а й шкоду, завдану природі та здоров’ю людини.

В сучасному аграрному секторі виникають складні виробничі відносини,певна система земельних відносин власності у процесі виробництвасільськогосподарської продукції, її розподілу, обміну та використання.

Важливу роль у виробництво  сільськогосподарської  продукції відіграютьАПК що єдиною цілісною виробничо-економічною  системою, яка  охопила  цілий ряд  галузей  народного  господарства  спеціалізованих  на  виробництві продовольства .

Головне  завдання    що  стоїть  перед  галузями  АПК – це зростання сільськогосподарського  виробництва,  надійне забезпечення країни продуктамихарчування та сільськогосподарською сировиною, об’єднання  зусиль  усіх галузей  комплексу для одержання високих кінцевих результатів. Надавати можливості виходу  продукції  АПК  України  на  світовий  ринок.Подолання глибокої  економічної  кризи  зокрема  в  АПК України  пов’язане  з  переходом до  ринкових  відносин,  з  усуненням державного  монополізму  і  розвитком  досконалої   конкуренції   в усіх  сферах   АПК. Для  обгрунтованого здійснення  цього процесу необхідно  в  повній  мірі  використовувати позитивний  історичний досвід,  оскільки  сьогоднішня  ситуація  економічних перетворень столипинськоі  реформи  сільського  господарства,  яка здійснювалась  на  початку  20 ст .  і  передбачена  запровадженям  приватної власності на  землю  та  передові  досягнення  сучасного  стану  розвитку  сільського господарства.

Важливою  умовою  зміцнення  економічного  потенціалу  в Україні  є створення  сучасної  ринкової  структури  вирибництва

Сьогодні  країна  перебуває  у  глибокій  економічній  кризі,  що негативно  впливає  на  хід  реформ ,   особливо  в   АПК .

В  основу   ринкових  перетворень  в  АПК  покладена  програма роздержавлення  і  приватизація,  а  для   сільськогосподарських  підприємств – створення нових  господарських  структур  на  засадах приватної  власності  на  майно  і землю .

Причиною  низької  результативності  аграрної  реформи  є  недооцінка її  здійснення, як  єдиної багатоаспектної  системи. Подолання  дестабілізації  виробництва  сільського  господарства  можливе  шляхом реформування. Реформування  економіки,  проходження  процесів  приватизаціі та  роздержавлення  вимагає  вивчення  досвіду  функціонування господарських структур  з  різними  формами  власності. В  основному  завершина приватизація  майна  підприємств  АПК. Проте  пошук  ефективних шляхів  реформування  АПК України  триває. 

         Метою даної курсової роботи  є  вивчення   і   визначення  на основі  теоритичного  обгрунтування  і практичного матеріалу особливостідіяльності АПК в сучасних умовах господарювання,  обгрунтування  механізму організації  і ефективного  фунціонування  різних  форм  господарювання  та ринкових   відносин в  АПК.

 Багатограність  поставленоі мети  визначає необхідність   вирішення   таких  завдань:

vхарактеристика природно-економічних   умов  і  встановлення рівня  іх  впливу   на результати  агропромислового  виробництва;

vсучасний стан та характеррозміщення галузі;

vзакономірності  розвитку та  об’єктивна  необхідність     організації  нових господарських  формувань  в  АПК;

vреформування  виробничих відносин  в  сільському  господарстві;

vоцінка  ефективної діяльності  різних  форм  господарювання  в  АПК;

vосновні проблеми таперспективи розвитку АПК.

1. Сучасний  стан  та  проблеми  розвитку  АПК  України.

1.1.       Загальна  характеристика АПК  України  в  сучасних  умовах.

   Сучасний  аграрно-промисловий комплекс  є  важливим  сектором економіки  України. У  ньому  зосереджена майже  третина  основних  виробничих  фондів, працює  четверта  частина населення, зайнятого  у  народному  господарстві, виробляється  понад  20% валового  суспільного  продукту  та  третина  національного  доходу, формується  70 %  роздрібного  товарообігу.

 Виробничий  потенціал  аграрної  сфери на 2001р  налічує 42,4 млн га сільськогосподарськихугідь, з них 33,2млн га ріллі.

Сільське господарство є однією з основнихгалузей економіки України, на яку припадає близько 20% загального обсягувалового продукту.У Білорусії та Казахстані, наприклад, цей показникстановить 13%, в Росії — майже 7%, в Грузії —  більше половини, Вірменії,  Киргистаніта Узбекистані — близько третини. Але економічні можливості аграрного сектораУкраїни використовується не повністю.Економічні реформи проводяться послідовно іпоки що не забезпечили підвищення ефективності і продуктивності праці.

Обсяги виробництва продукції, інвестиції татехнологічний рівень сільського господарства знижується. Сподівання на те, щоринкові економічні реформи сприятимуть швидкому пожвавленню економіки, непідтвердились ні в Україні, ні в більшості країн з перехідною економікою. Якщов цілому по країнах СНД в1999р обсяг валової продукції становив близько 63% відрівня 1995р., то в Україні — 61%.Сумарне виробництво валової продукціїсільського господарства в 1999 р.дорівнює 28,4 млрд.грн., або 59,1% до рівня1993р.

Проте не можна не помітити певних позитивнихзрушень в аграрному секторі. Багато колишніх колгоспів і радгоспів післяреорганізації земельних і виробничих відносин адаптувалось до вимог ринковоїекономіки. В цих господарствах спостерігається зростання обсягів виробництва. Замістьматеріалоємних та трудозатратних впроваджуються високоефективні тахнології, щодозволяють виробляти конкурентоспроможну продукцію для внутрішнього ізовнішнього продовольчого ринку. Не можна однозначно стверджувати, що для цієїкатегорії підприємств всі питання вирішені. Підтримувати високий рівень господарювання наземлі непросто.Є в них претензії до органів виконавчої влади,законодавчих структур стосовно несвоєчасних розрахунків за продану продукцію,нестабільного матеріально-технічного забезпечення, відсутність паритету уміжгалузевих відносинах тощо. Не менш важлива також ринкова орієнтаціяприватного сектора і, особливо, присадибного господарства населення. Цепризводить до того що втрати сільськогосподарської продукції щорічно складаютьблизько 40% вирощеного урожаю. Сьогодні сільське господарство поряд з іншимигалузями знаходиться у стані економічної кризи. За 1995-1999роки виробництвовалової продукції сільського господарства скоротилося майже вдвічі. Хронічно невистачає паливо-мастильних матеріалів, мінеральних добрив, хімічних засобівзахисту рослин і тварин.Висока розораність угідь, яка досягла 80%, не завждиобгрунтоване застосуваня мінерільних добрив і хімічних засобів призвели допорушення екологічного стану природних ресурсів та стійкості агроландшафту: посилюєтьсядеградація грунтів, знизилася їх родючість.          

  Значної  шкоди  сільському  господарству завдала  аварія  на  Чорнобільській АЕС. Вона  призвела  до  забруднення  радіонуклідами  3,5 млн.га  угідь, з  яких  70 тис.га  виведено  з сільськогосподарського  використання.

Великі  проблеми  виникли  із використанням природних  ресурсів.  Якість навколишнього середовища,  його відтворювальний  і  відновлюваний  потенціал  значно зменшується  з   нарощуванням  масштабів ресурсовикористання  і  обсягів  забрюднюючих  речовин та  відходів.

І  все це  аж  ніяк  не  пов’язане  із збільшенням  населення   або  підвищенням  його  життєвого  рівня. Навпаки,приріст  населення  падає, а  життєвий  рівень  погіршується. Кризовий  стан,що  склався  в  аграрному  секторі, та  використання  природніх  ресурсів вимагають  концептуального  визначення  основних  напрямів  та  змісту аграрної  реформи, взаємоузгодження експлуатації  природніх  ресурсів, сфер вкладення  капіталу з урахуванням    чисельності  населення  та  майбутніми потребами  людей.

       З  розвитком  продуктивних  сил суспільства  великого  значення  у  збільшені  виробництва  продукції рослинництва  і  тваринництва  набувають  використання  досягнень науково-технічного  прогресу, розробка   та  впровадження  високоефективних науково  обгрунтованих  систем  ведення   сільського  господарства,спеціалізація  та  раціональне  використання  матеріальних, фінансових  і   трудових расурсів. Процес  відтворення  в  сільському  господарстві   досить  складний і  залежить  від  природних,  науково-технічних, біологічних, соціальних  та економічних  факторів. Все  це  вимагає  глибоких  економічних  знань,постійного аналізу, застосування  економічних  законів.

      До  складу  АПК  входять: сільське господарство, харчова, м’ясомолочна, борошномельно-круп’яна, комбікормова,мікробіологічна  промисловості, а  також  ряд  обслуговуючих  підрозділів машинобудування, виробництво  мінеральних  добрив  і хімікатів,  сільське будівництво  та  допоміжні  галузі, котрі  забезпечують  спорудження  об’єктів,транспортування, зберігання й реалізацію  сільськогосподарської   продукції.За  сучасних   умов  для  успішного  розвитку  всіх  галузей  АПК  створюються нові  форми  організації  агропромислового  виробництва – агропромислові об’єднання, агрокомбінати, агрофірми, асоціації, виробничі  й науково-виробничі  системи.

     Сьогодні   в  окремих  областях  України створені  і  успішно  діють  агропромислові  об’єднання. До  їх  складу входять  на  добровільних  засадах   радгоспи, міжгосподарські  підприємства,підприємства  й  організації  по  обслуговуванню  сільськогосподарського виробництва  і  переробці   сировини, а  також   підприємства  торгівлі, які реалізують  вироблену  об’єднанням   продукцію. При  цьому  підприємства зберігають  свою  господарську  самостійність  і  юридичні  права.

     Агропромислові   комбінати  являють собою  виробничо-економічні   формування, головне  завдання  яких  полягає  в об’єднанні  зусиль  усіх  підприємств  і  організацій, котрі  входять  до  їх складу, по  забезпеченню  виробництва, заготівлі, переробки й реалізації сільськогосподарської  продукції  та  високо  якісних  продовольчих  товарів.Вони можуть  створюватися  або  завдяки  інтеграції  всіх  технологічно взаємозв’язаних  виробничих  підрозділів  одного  адміністративного   району,або  входженням  до  складу   агропромислового   комбінату  та  організацій,які  розміщені в  кількох   районах.

      Конструктивно  новою  формою організації   агропромислового  виробництва  є   агрофірми. Вони  забезпечубть  виробництво, зберігання, проектування  і  будівництво  об’єктів виробничого  та  соціального  призначення, виступають  як  єдиний організаційно-економічний   комплекс.

     За   сучасних  умов  розвитку науково-технічного  прогресу  здійснюється   інтеграція  науки  й  виробництва на  базі  створення  науково-виробничих  систем.

     Виходячи  з  неоднакових  економічних і   природно-кліматичних умов, в  яких  функціонують  сільськогосподарські  підприємства, в  окремих  районах  створюються   асоціації  кооперативів  по виробництву   м’яса  і  м’ясопродуктів,  молока  й   молокопродуктів, цукрових бур’яків  і  цукру, соняшнику  й  олії  тощо. Основними  виробничими одиницями  асоціації  є  первинні   кооперативи  орендаорів  по  виробництву  сільськогосподарської  продукціїї  і  наданню   різних  послуг.       

     Магістральним  напрямом  підвищення  ефективності  всіх структурних  підрозділів  АПК  є  перехід  на  шлях  інтенсивного  розвитку. Інтенсифікація сільського  господарства  означає  збільшення  виробництва   продукції  в розрахунку  на  одиницю   ресурсів. Хоч  цей  процес  уже  стає  реальністю, однак зростання  собівартості  продукціїї  й  зниження  фондовіддачі  свідчать  про те, що  збільшення  капіталовкладень  випереджає  зростання  валової продукції. Впродовж  багатьох  років  підвищення   продуктивності  праці відстає  від  темпів  зростання  оплати. Все  це  істотно  уповільнює  темпи підвищення   ефективності  сільськогосподарського   виробництва.

     У  справі  інтенсифікації  виробництва  найважливішими  є  заходи науково-технічного  характеру, спрямовані  на  перехід  від  випуску  окремих механізмів  до  комплексу  машин, що  уможливлять  впровадження   поточної технології. Важливе  місце  в  системі  заходів  належить  прогресивним індустріальним  технологіям  вирощування  окремих  культур.

     Розвиток   сільськогосподарського  виробництва  повинен супроводжуватися  зниженням  затрат  живої  праці  на  виробництво  одиниці продукції.  Однак  формування  і  функціонування  АПК  відбувається  в  умовах загострення  проблеми  трудових  ресурсів, оскільки  в  колгоспах  та  радгоспах окремих  областей,  особливо низових  адміністративних  районів, збільшується дефіцит  робочої  сили.

Агропромисловий  комплекс України- складнавиробничо-економічна система, яка становить групу технологічно й економічновзаємозв’язаних галузей народного господарства, промисловості.В йогоскладі три основні сфери.Перша забезпечує сільське господарство різнимустаткуванням і засобами виробництва; друга-сільське господарство; дотретьої входять заготівля, збереження й переробка сільськогосподарської продукції.Центральналанка АПК – сільське господарство.

Визначальною проблемою для України нині євідсутність чітких стратегічних та тактичних пріорітетів розвитку галузей АПК. Проблемаформування стратегії і тактики надто об’ємна та дискусійна і наводить на думку,що вона не може обмежуватись лише науковим аналізом міжнародніх стандартів тапоглядів, а ще гірше – копіюванням неадаптованих механізмів. Слід зауважити щоуспішний розвиток зовнішньоекономічної діяльності будь-якої країни без науковообгрунтованої соціально-економічної політики, тобто стратегічних ітактичних дійдержави неможливий. Свідомий вибір механізму економічного регулювання звластивою йому структурою і динамізмом, внутрішні та зовнішні чинники якогостають могутньою рушійною силою процесу – важлива складова зовнішньоекономічноїситуації.

Спад валового національного продукту, руйнаціясистеми, загострення дефіциту платіжного балансу і державного бюджету, суттєвезниження рівня життя переважної більшості соціальних верств населення – найбільшхарактерні ознаки критеріальної оцінки наслідків зовнішньої політики таневиважених рішень щодо перспектив розвитку зовнішньоекономічної діяльності вгалузі. Вона не наближається, а навпаки, віддаляється від сучасного світовогоринку з властивою йому системою відносин, конкуренції та активним бізнесом підрегулюючим правовим і економічним впливом держави.

Штучно прискорити зовнішньоекономічнудіяльність, сформувати стратегію і тактику через перехідні стадії – спроба, якдовів досвід регулювання імпорту товарів в Україну, безнадійна і згубна длярозвитку експортно-імпортних відносин.

1.2 Природні умови і фактори розвитку тарозміщення        галузей АПК.

Формування АПК і особливості його територіальної ор­ганізації залежатьвід сукупної дії природно і суспільно-географічних факторів. Водночас коженфактор зокрема впливає на формування АПК в певному напрямі.

Найбільший вплив на формування АПК України мають такісуспільно-географічні фактори: рівень господарського освоєння території,науково-технічний прогрес, потреби населення в продуктах харчування, характеррозселення і рівень забезпечення трудовими ресурсами.

Для формування АПК України дуже велике значення маютьприродно-географічні фактори, особливо для розміщення і спеціалізаціїсільського господарства. Під впливом природних умов формується територіальнаструктура АПК України.

Серед природно-кліматичних факторів найважливіше значення маютьагрокліматичні, грунтові і водні ресурси.

Агрокліматичні ресурсихарактеризують ступінь за­без­печення сільськогосподарських культур теплом іволо­гою. Для України характерна зональність у розподілі тепла і во­логи.

Агрокліматичні ресурси Полісся характеризуються се­реднім рівнемтеплозабезпеченості та доброю вологоза­безпеченістю. Суми температур понад 10° становлять від 2300° до 2600°. Вегетаційнийперіод збільшується зі сходу на захід і триває відповідно 190 ­— 215 днів.Річна сума опадів становить 550 — 750 мм. Кількість їх збільшується зі сходу назахід.

У Лісостепу агрокліматичні ресурси більш сприятливі для вирощуваннясільськогосподарських культур. Суми температур понад 10° становлять від 2600° до 2800°, що даєзмогу вирощувати основні теплолюбні культури ранніх і пізніх строківдозрівання. Кількість опадів коливається від 700 мм на заході до 450 мм насході. Переважна їх більшість випадає в теплий період року.

Степова зона характеризується високим ступенем те­плозабезпеченості.Суми температур понад 10° колива­ютьсявід 2900° на півночі до 3600° на півдні. Середнь­о­річна кількість опадівзменшується у цьому ж напрямку від 500 мм до 300 мм. Недостатнявологозабезпеченість сте­пової зони є одним з факторів, що стримують розвитоксільського господарства.

Сільськогосподарська зона південного Криму характе­ризуєтьсясубтропічним кліматом середземноморського типу. Середньорічні температуристановлять 11° — 130°, акількість опадів від 400 до 500 мм за рік. Опади перева­жають в осінньо-зимовийперіод. Тому літо тут сухе і жарке.  

У гірських районах Карпат суми температур повітря понад 10° не перевищують 1600° — 1800°. Періодвеге­тації триває в середньому 136 днів. За рік випадає від 800 до 1000 мм ібільше опадів.

Грунтові ресурси Українидуже різноманітні. На її те­риторії виділяють Поліську, Лісостепову і Степовугрунтові зони, а також Карпатську і Кримську гірські області, з вла­стивими длякожної з них грунтами.

На Поліссі найбільш поширені дерново-підзолисті і бо­лотні грунти,серед яких переважають торфо-болотні. Ці грунти здебільшого бідні на перегній.Для підвищення їх родючості в грунт обов’язково слід вносити органічні імінеральні речовини, а також проводити розумне осу­шення.

Грунтово-кліматичні ресурси Полісся сприяють виро­щуванню озимого жита,льону-довгунця, картоплі.

У Лісостепу України поширені різні типи чорноземних грунтів. Крім цихгрунтів, значні площі лучно-чорноземні та сірі лісові грунти. Тут склалисянайкращі умови для виро­щування зернових культур, особливо озимої пшениці, цук­ровихбуряків, кукурудзи.

Грунтові ресурси Степу України досить однорідні та представлені,головним чином, чорноземами. Ці грунти мають найвищу природну родючість.Провідними культу­рами тут є озима пшениця, соняшник, баштанні та ефіроолійнікультури. Наявність великої кількості тепла сприяє розвитку виноградарства, а зрозширенням мережі зрошення створюються умови для вирощування рису і овочів. УСтепу, як і на Поліссі та в Лісостепу, добрі умови для скотарства, вівчарства іптахівництва.

У Карпатах грунтовий покрив змінюється як у широт­ному, так і ввертикальному напрямках. Найбільш придат­ними для сільського господарства єЗакарпатська низо­вина і Передкарпаття. У гірських районах землеробстворозвивається лише у вузьких долинах річок.

Для Закарпатської низовини характерні, головним чи­ном, дерново-опідзоленіта дерново-глеєві грунти. Грунти Передкарпаття в основному дерново-середньоопідзоленіі поверхневооглеєні. У гірській зоні переважають бурі лісові грунти.

У північних передгірських і гірських районах Карпат природні умовисприяють вирощуванню озимого жита, льону-довгунця і картоплі, а в низовинах іпередгірських районах Закарпаття — озимої пшениці, кукурудзи, тютюну, овочів,винограду. Важливою галуззю сільського госпо­дарства є тваринництво, особливоскотарство, а в гірських районах ще й вівчарство, що зумовлено великими пло­щамиприродних пасовищ — полонин.

Грунтовий покрив Криму має добре виявлену верти­кальну зональність. Упередгірській степовій зоні поширені чорноземи. Лісостепова зона вкритадерново-карбонатними грунтами. У гірській лісовій зоні поширені буроземи, унайнижчому поясі — коричневі грунти. Основними галу­зями сільськогогосподарства є садівництво, виноградар­ство, вирощування овочів, тютюну.Наявність гірських лук і пасовищ сприяє розвитку скотарства і вівчарства.

Водні ресурси відіграють важливу роль у розвитку аг­рарно- промисловогокомплексу. Основними джерелами задоволення сучасних і перспективних потребгосподар­ства України в прісній воді є водні ресурси поверхневого стоку (річки,озера і водойми) і підземного стоку.

Україна має досить обмежені ресурси поверхневих вод. Загальневодоспоживання в країні досягло 65% її се­реднього багаторічного поверхневогостоку. Забезпе­ченість водними ресурсами місцевого стоку у розрахунку на однулюдину становить 1000 м3 на рік. Най­вищим є цей показник вКарпатах, на Поліссі та в західній частині Лісостепу, найменшим — у Степу.

Найбільшим споживачем води в господарстві України є сільськегосподарство. Його частка становить більш як 2/3. Основний водоспоживач —зрошуване землеробство. Особливо висока його питома вага в південних областях.

Отже, природні умови і ресурси України в цілому спри­ятливі длярозвитку сільського господарства. Переважно рівнинний рельєф, достатнякількість тепла і вологи в період активної вегетації, великі площі родючихгрунтів дають змогу вирощувати найрізноманітніші сільськогосподарські культурипомірної зони і розвивати всі основні га­лузі тваринництва.

Земельний фонд Українихарактеризується високим ступенем освоєння. Сільськогосподарські угіддязаймають 38150,3 тис. га, або 70% загальної земельної площі. Землі, якіпотребують освоєння, займають лише 2,5% її території. У сільському господарствіземля є найважливішим засо­бом виробництва.

Характерною особливістю структури сільськогосподарських угідь є високапитома вага орних земель (більше 80%). Інші площі використовуються підбагаторічні насад­ження (2,7%), сінокоси (5,1%) і пасовища (11,4%). Найбільшерозорані сільськогосподарські угіддя в Лісостеповій зоні (85,4%), а найменше —на Поліссі (68,9%). У Поліській зоні майже третину площ сільсько­господарськихугідь займають природні кормові угіддя.

У зв’язку з тим, що в Україні сільське господарство по­ступаєтьсяпромисловості як за щільністю основних ви­робничих фондів, так і за обсягомвиробництва товарної продукції, в країні переважає промислово-сільськогосподарськийтип освоєння території. Важливою складовою частиною освоєння території Україниє рівень розвитку інфраструктури території, особливо комунікаційної. Від тери­торіальноїорганізації інфраструктури, густоти транспортної мережі, її технічного стану,напрямку залізниць і авто­мобільних доріг залежать особливості територіальноїор­ганізації АПК і регулярність зв’язків між його основними ланками.

Провідна роль у структурі перевезень вантажів АПК належитьавтомобільному транспорту. Спеціалізовані транспортні засоби (автоцистерни,спеціалізовані автома­шини для овочів, хліба, рефрижератори тощо) перевозятьвантажі АПК. Залізничний транспорт займає провідне місце у здійсненні зовнішніхзв’язків АПК.

Одним з головних чинників, що впливають на форму­вання і територіальнуорганізацію АПК і споживання його кінцевої продукції є характер розселення,густота сільського населення і рівень забезпечення трудовими ресурсами.

Розвиток великих систем розселення впливає на вели­чину і структурурізних аграрно-промислових комплексів. Найбільші та великі міста є одним знайважливіших фак­торів формування приміських АПК. Навколо цих міст ство­рюютьсяспеціалізовані підприємства приміського типу для забезпечення міського населеннясвіжими овочами, молоком та іншою малотранспортабельною сільськогосподарськоюпродукцією.

Різні природно-географічні зони України нерівномірно забезпеченітрудовими ресурсами. В результаті одні регіони України мають надлишок трудовихресурсів у сільському господарстві, а інші відчувають їх недостачу. Найкращезабезпечені трудовими ресурсами лісостепові області, де найвищою є густотасільського населення. Найбільша по­треба в трудових ресурсах відчувається у степовихоб­лас­тях, де густота сільського населення найменша. Ступінь забезпеченостітрудовими ресурсами впливає на спеціалізацію аграрно-промислових комплексів.Так, у регіонах, краще забезпечених трудовими ресурсами, фор­муються АПК, щовиробляють працемістку продукцію.

Потреби населення в продукції АПК визначаються нау­ково обгрунтованиминормами споживання на душу насе­лення і реальними можливостями їх задоволення.Певною мірою на обсяг і асортимент необхідних продуктів харчу­вання впливаютьприродно-географічні умови, місцеві національні особливості і традиції.

1.3Аспекти формування ринкових відносин в АПК.

Перехід до ринку вимагає розробки науковихоснов ефективного господарювання на засадах підприємства, конкуренції.

Актуального значення набуває питання пошукуоптимальних форм господарювання в народногосподарському комплексі і зокрема, вАПК.Від його рішення прямо залежить розвиток внутрішньогоі зовнішнього ринків, майбутнє продовольчого сектору.

Проблема ця багатопланова, така, що стосуєтьсяз одного боку, як суб’єктів господарювання, так і органів державної виконавчоївлади, які виконують функції реалізації аграрної політики на місцях, а здругого,- потребує нового підходу до створення, функціонування та вдосконаленнярізних форм господарювання.

Гнучкі зміни обумовлюються вимогами ринку. Дослідникибагатьох країн світу вказують на поступове зникнення інституційних і політичнихбар’єрів, які відділяли село від міста. Відхід від адміністративно-командноїсистеми організації економіки зробив неможливим існування практикицентралізованого розподілу ресурсів без урахування економічних реалій. У 1990 р. насільське господарство витрачалась майже третина державного бюджету. Аленині, із зміною умов господарювання, держава об’єктивно не може в такихсамих обсягах підтримувати сільське господарство. Не випадкововисуваються вимоги до уряду про субсидіювання агропромислового сектора, як цебулр раніше. Проте очевидно і те, що держава не в змозі цьогоробити, частка АПК в державному бюджеті скорочується, а перспективи їїзбільшення обмежені.

Перехід аграрної сфери до ринку не можнарозглядати ізольовано від загальних соціально-економічних перетворень в державі. Ринок,як відомо, є найважливішим елементом товарного виробництва. З огляду на церинкові відносини відображають значною мірою специфіку суспільного ладу. Ринок,насамперед, є сферою обміну товарів, організованою за законами рухутоварно-грошових відносин відповідно із законом вартості, законом попиту іпропозиції, законом конкуренції та законами грошового обігу. Тому вметодологічному плані ринок треба розглядати як важливий сектор господарськогомеханізму. Отже, економічна категорія- ринок – є сукупністювідносин, що виникають у сфері обігу як результат продажу-купівлі товарів.

Економічна суть ринку полягає не лише узабезпеченні грошового та товарного обмінів, які відбуваються за формулоюТ-Г-Т. Ринок відіграє важливу роль у підтримані життєдіяльності економічноїсистеми, виступає важливою ланкою організації її господарського механізму,забезпечує практичну перевірку економічних рішень, дає оцінку результатівгосподарювання

Не можна погодитися з економістами, якіототожнюють поняття “ринок” і’торгівля”. Ринок слід розглядати як особливу ланкувідтворення, як важливий компонент загальної системи економічних відносинсуспільства, а торгівлю – як галузь економіки.Тому реальний стан ринкувизнаяається, передусім, умовами йього функціонування, специфікою економічноїсистеми країни.

Ринкова економіка грунтується  на економічнійсвободі та рівності усіх господарюючих суб’єктів незалежно від форм власності йекономічного їх заохочення до раціонального господарювання. Вона дає змогусуспільству реалізувати сильні сторони товарного виробництва та ринку вінтересах соціально – економічного прогресу, створює оптимальну системузаохоченнядо ефективної економічної поведінки. Працівники та їх колективиорієнтуються на власні інтереси й сили, і самі ж відповідають за негативнінаслідки господарювання. Це спонукає  до економії ресурсів, ініціативи,підприємливості. Водночас ринкова економіка є досить жорсткою у соціальномуплані, вона виключає зрівнялівку та утриманство, можливість однаково розподілудоходів серед членів суспільства. Хоча ринковій економіці властива ймарнотратність ресурсів, що виявляється в періодичних економічних кризах.Незважаючи на останнє, вона має унікальні властивості:  здатність примінімальному адміністративному втручанні або й взагалі без нього певною міроюзабезпечувати збалансованість попиту та пропозицій, швидко реагувати на змінугосподарської кон’юктури, стимулювати підприємство. Стихійний же ринок можеспричинити інфляцію, кризові явища тощо.

Слід визнати, що в умовах планово-розподільнихвідносин чимало елементів ринку поступово трансформувалися в сільськомугосподарстві у досконаліші економічні системи. У передреформаційні роки ( 1985–1990) в Україні, як і в цілому Радянському Союзі, більш реальними сталитоварно-грошові відносини, закупівельні ціни повніше відбивали витрати навиробництво, поступово почав формуватися багатоукладний аграрний сектор,створювались селянські (фермерські) господарства, орендні кооперативнісільськогосподарські і переробні підприємства. Підвищилась самоокупністьсільського господарства, поверненість кредитів, частка власних засобів уінвестиціях становила 70%. Керівники господарств спряли перехід доринкової економіки як спсіб вільної господарської діяльності і сприяли йьогопозитивно, особливо враховуючи наявність дефіциту продовольства. Цедавало надію на новий, потужний імпульс розвитку виробництва, насичення ринку товарами. Невикликали сумніву, як і нині, основні йьогорегулятори – попит і пропозиції та рушійна сила – конкуренція.

Ми не випадково проаналізували окремітеоретичні погляди щодо ринкової економіки. За допомогою методологічного підходу ставимоза мету досягти більш зваженої оцінки аграрної економіки України. Аголовне – з’ясувати причини винекнення негативних тенденцій ваграрній сфері.

Прискореного освоєння досягненьнауково-технічного прогресу не відбулось, а навпаки, мало місце різке падіннявиробничого потенціалу у більшості господарств, повернення до найпростіших технологій. Недостатняматеріальна заінтересованість в результатах праці спричинила масове зниження реальнихдоходів сільських товаровиробників. У цілому в населення країни, як мінімум,вдвічі, а по окремих джерелах, втричі і вчетверо скоротилась купівельнаспроможність.

Викладеним вище явищам дали певну оцінку яквітчизняні, так і зарубіжні економісти.

На тому етапі до ключових проблем політикибули, насамперед, віднесені: перше – роздержавлення та широкомасштабнаприватизація державної власності в аграрному комплексі і  формування на ційоснові багатоукладного сільського господарства, які розглядались як важливішийетап переходу до ринкової економіки; друге – надання суб’єктамгосподарської діяльності економічної самостійності у формуванні виробничихпрограм, вибору каналів реалізації та визначенні цін; трете-лібералізація цін, скорочення дотацій та субсидій; четверте –лібералізація зовнішньоторговельної діяльності; п’яте – формуванняприватного сектора в сільському господарстві.

Спрощене розуміння ринку і ринкових відносиняк елементарної системи, що базується навільній купівлі-продажу, яка включаєбудь-яке державне регулювання, саме й призвело до порушення міжгалузевихвідносин, різко погіршення паритетності цін на сільськогосподарську іпромислову продукцію, стійкого падіння і збитковості виробництва в більшостігосподарств. В дійсності ринкові відносини являють собою більш складну, ніжпланово-директивна, організаційно-економічну систему, оскільки вони істотнопідсилюють пряму і непряму дію економічних важелів на кожного суб’єкта ринку.

Позначається і застарілий підхід до формуванняструктури суб’єктів ринку.Стверджувалось, що на вільному ринку можутьефективно  функціонувати тільки приватні власники. Це стало основою дляприйняття законодавчих актів про прискорену реорганізацію великих державних іколективних підприємств без визначення їх реальної ефективності, перебільшенняролі особистого підсобного господарства у продовольчому забезпеченні країни. Протевітчизняна і зарубіжна практика підтверджують положення про те, що на ринкуможе будь-який власник – приватний, колективний, кооперативний, державний. Досвідостанніх років переконує, що доцільною є багатоукладна структура ринку,оскільки вона створює умови для здорової конкуренції.Важливо, щоб продавець був реальним власником реалізованого товару і одержаногодоходу, міг самостійно приймати рішення прореалізацію продукції та визначитиціни на неї.

Основою ефективного розвитку агропромисловоговиробноцтва в ринкових умовах є не стільки інституціальні зміни, скільки рівеньта масштаби використання досягнень науково-технічного прогресу, якістьвиробничого потенціалу,  кваліфікація працюючих,  їх заінтересованість вдосягненні високих кінцевих результатів. Через недооцінку цих положеньпрактично зупинено інвестиційну діяльність, не відновлюються виробничіпотужності, особливо техніка та обладнання.  Знижується родючість грунтів тапродуктивність праці. Тому  і при ринкових відносинах  потрібне визначенняпріоритетів на кожному етапі розвитку агропромислового виробництва, матеріальне і фінансове забезпечення їх реалізації.

Мав місце так званий зрівняльний підхід доформування ринку товарів і послуг, незалежно від їх народногосподорськогозначення. Внаслідок цього макроекономічніфактори почали негативно впливати на формування продовольчого ринку. Це спричинило падіння реального рівня доходівнаселення, інфляцію і збільшення неплатежів. Одночасно знизилось значення етапностізастосування нових економічних відносин, які враховують природу розвиткуаграрного виробництва.

1.4  Сучасний стан та характер розміщеннягалузі.

Для описання сучасного стану та характеру розміщення агропромисловогокомплексу перш за все необхідно вказати, які галузі АПК являються провідними(тобто, на які припадає найбільша питома вага всієї випущеної про­дукції АПК).

Такими галузями є сільське господарство та галузі первинної обробкисільськогосподарської продукції (або харчової промисловості). Розглянемовідповідно кожну з цих галузей.

Сільське господарство є найважливішою ланкою агро­промисловогокомплексуї.

Обсяг продукції сільського господарства за січень-серпень 2002р. в усіхкатегоріях господарств у фактичних цінах склав за розрахунками 41 млрд.грн. Впорівнянних цінах виробництво продукції проти відповідного періоду 2001р.зросло на 4,4%, у тому числі в сільськогосподарських підприємствах всіх формвласності — скоротилося на 2,1%, а в господарствах населення — зросло на 10,2%.Зміни обсягів сільськогосподарського виробництва (наростаючим підсумком у % довідповідного періоду попереднього року)(дод 1).

У структурі сільського господарства домінують такі га­лузі: рослинництвоі тваринництво.

Рослинництво є базовою галуззю сільськогосподарськоговиробництва України, однією з провідних ланок усього АПК країни. Часткарослинницьких галузей у вартості всієї продукції сільського господарствастановить 51,7%.

Основа розвитку рослинництва — це земля, яка вико­ристовується якокремі угіддя для певних виробничих цілей. Певна кількість землі відведена під присадибні та садово-городні ділянки колгоспників, робітників та служ­бовців.Для сільськогосподарського виробництва найбільш цінні орні землі, які складаютьпонад 80% усіх сільськогос-подарських угідь України.

Провідне місце в структурі посівів займають зернові культури. Основнимизонами виробництва зерна в Україні є Степ і Лісостеп, де виробляють відповіднопо 45 і 40% його за­гального обсягу. В Україні вирощують майже всі зерновікультури, але структура їх посівів має певні відмінності у зонах, що пов’язаноз неоднаковими природно-економічними умовами.

Основними хлібними зерновими культурами України є озимі пшениця і жито,круп’яними — просо, гречка і рис, зернофуражними — ячмінь, кукурудза і овес,зернобобо­вими — горох.

В Україні вирощують озимі та ярі культури. Сіють, як правило, більшеозимих культур, бо вони дають вищі врожаї. Однак нерідко несприятливі погодніумови призводять до загибелі посівів озимих культур і доводиться пересівати їхярими.

 У загальномувиробництві зернових культур пшениця озима становить 58,1% (20,8 млн.т), ячміньярий — 26,3% (9,4 млн.т), жито озиме — 4,4% (1,6 млн.т), ячмінь озимий — 3,9%(1,4 млн.т), овес — 2,8% (1,0 млн.т), зернобобові — 2,4% (0,8 млн.т).  Найбільш урожайною зерновою культурою є пшениця озима,з кожного гектара зібраної площі якої в середньому намолочено по 32,2 ц. Значно перевищено цей рівень урожайності в господарствах  Кіровоградської(39,6 ц), Харківської (38,9 ц), Дніпропетровської та Черкаської (38,0 ц)областей. Основними районами вирощування озимої пшениці є області Степової(понад половина посівів) і Лісостепової (понад третина) зон. У поліських тазахідних районах питома вага озимої пшениці значно менша.Цінною продовольчоюкультурою є озиме жито. Пояснюється це тим, що жито переважно дає менші врожаї,ніж інші зернові. Основні райони вирощування озимого жита — Полісся (понад 60%усіх його посівів) і західна частина республіки. Цій культурі належить другемісце (після пшениці) за розмірами посівних площ озимих культур.

З інших озимих культур на відносно невеликих площах вирощують озимийячмінь. Провідне місце у структурі посівівзернових належить ярому ячменю.

Другою за площею ярою зерновою культурою є кукурудза. Кукурудза єцінною продовольчою і фуражною культурою.Її основні посіви зосереджені впівнічній і центральній частинах Степу, на півдні Лісостепу. Високими врожаямикукурудзи на зерно відзначаються Закарпатська, Чернівецька, Дніпропетровська, Кіровоградська,Черкаська, Полтавська, Запорізька, Миколаївська і Херсонська області. Цю культурувирощують також для пересіву після загибелі озимих.

Просо, гречка, овес — цінні круп’яні культури. Просо завдяки йогопосухостійкості вирощують переважно в степових областях, хоча найбільші врожаїотримують у лісостепових (Хмельницькій, Вінницькій, Черкаській). Врожайністьпроса є відносно високою — 15 — 21 ц/га.

Значні площі в Україні відводяться під гречку — до 459 тис. га. Однакза повоєнні роки площі посівів дуже скоротилися. Відносно невисокою є іврожайність цієї культури — 10 — 12,5 ц/га.

У країні близько 22 тис. га зайнято під рис. Розширення зрошувальноїмеліорації в південній частині України створює сприятливі умови для розширенняплощ під посіви цієї культури, яка вирощується на поливних землях і дає високіта стабільні врожаї до 50 ц/га.

Значно розширюються посіви зернобобових культур, зокрема гороху, вики івикової суміші на зерно, люпини, менше — сої, сочевиці, квасолі, бобів, чини таін.

За рівнем виробництва зернових і зернобобових культур Україна займаєодне з провідних місць у світі. Станом на 2 вересня п.р. зернові та зернобобовікультури (без кукурудзи) всіма категоріями господарств скошені та обмолочені наплощі 12,7 млн.га (майже на 97% площ).

Україна займає провідне місце за рівнем територіальної концентраціїпосівних площ технічних культур. Їх частка становить 12,1% посівних площ.Основними технічними культурами в Україні є цукрові буряки, соняшник,льон-довгунець. Вирощують також льон-кудряш, тютюн, хміль, ефіроолійні талікарські рослини.

Цукровий буряк — основна технічна культура України. Під ним зайнято 1,5млн. га. В основі формування бурякоцукрового комплексу лежать сприятливі умовидля вирощування цукрових буряків, забезпеченість трудовими ресурсами і навикинаселення. Найбільш важливими його ланками є сільськогосподарська (вирощуванняцукрових буряків) і переробна (виробництво цукру).

Значення цукрових буряків полягає насамперед у тому, що вони є основнимджерелом виробництва цукру, а також важливим фактором зміцнення кормової бази іпідвищення культури землеробства.

Основними регіонами вирощування цукрових буряків є Вінницька, Хмельницька,Черкаська, Полтавська, Тернопільська та інші області, розташовані у Лісостепу,південній частині Полісся, на півночі Степу. Середня врожайність в останні рокиколивалася в межах 300 — 320 ц/га. Україна — найбільший в світі виробникцукрових буряків.

Друге місце за посівами технічних культур належить соняшнику. У 1999 р.ним було зайнято понад 2,0 млн. га (в колишньому СРСР — близько 4,0 млн. га);валовий збір в останні роки становив 45% загальносоюзного валового збору. ВУкраїні отримують досить високі врожаї цієї культури. .

У північній та західній частинах України вирощується льон-довгунець,площа якого у 1999 р. склала 98 тис. га. В країні збирають високі врожаї цієїкультури. Льон-довгунець — культура довгого дня і краще росте в більш північнихрайонах. В умовах України його вирощують у поліських районах Житомирської,Чернігівської, Київської, Рівненської, Волинської та Сумської областей, а такожу Львівській та Івано-Франківській областях. Льон-кудряш вирощують у степовихобластях.

В Україні  вирощуються також коноплі, посіви яких становлять 10 тис. гаі скоротилися у порівнянні з 1940 р. майже в 15 разів. Коноплі південнівирощують у Степовій зоні (Дніпропетровська і Миколаївська області),середньоруські — в Лісостеповій (Сумська, Чернігівська, Полтавська області) напівдні Полісся.

В усіх областях України вирощують і заготовляють значну кількість(близько 100) лікарських рослин. Культивують валеріану лікарську, кмин, хрін,шавлію лікарську, лаванду, м’яту кучеряву, м’яту перцеву, фенхель, беладоннулікарську, звіробій, ромашку та багато інших. Лікарські рослини вирощують увсіх природних зонах, а найбільше — в Криму.

Вирощують також тютюн і махорку (30 тис. га). Основні площі тютюнузосереджені в західній (Тернопільська, Івано-Франківська і Хмельницька області)та південній (Крим) частинах України.

Для потреб пивоварної, дріжджової та хлібопекарської промисловостівикористовують суцвіття хмелю. Цю культуру вирощують в Житомирській,Рівненській, Львівській, Вінницькій областях.

Україна є важливим регіоном вирощування картоплі. Почали їїкультивувати у 60-х роках XVIII ст. в західній частині, а також у районіОхтирки, Лебедина. У другій половині ХІХ ст. ця культура розповсюдилася також уСхідній Галичині. Площі товарної картоплі зосереджені переважно в областяхПолісся, а також навколо більших і найбільших міст центральної та північної частиниреспубліки. Потреби у картоплі в південних регіонах задовольняються за рахунокїї доставки із північних областей: Чернігівської, Житомирської, Рівненської, Волинської,Сумської.

Овочі в Україні вирощуються повсюдно на площі 503 тис. га (безнасінників). Помідори, перець, баклажани і деякі інші овочі переважно культивуютьсяв південній частині республіки. Капуста, столові буряки, огірки та інші городнікультури вирощуються у північній частині Лі-состепу і на Поліссі. Значні площізаймають баштанні культури: дині, кавуни, гарбузи, кабачки, патисони, плодияких є цінним продуктом харчування. Основні площі баштанних культур (90%)розміщується в Степовій зоні, на яку припадає понад 90% валового збору.

З метою створення кормової бази для тваринництва в Україні вирощуютькормові культури на площі 6375,5 тис. га, такі як кормові коренеплоди і кормовібаштанні, кукурудза на силос і зелений корм, однолітні трави, багатолітні трави.Провідне місце в структурі посівів кормових культур належить кукурудзі на силосі зелений корм, багатолітнім травам, зокрема конюшині, люпину, люцерні та ін.,однолітнім травам (включаючи посіви озимих на зелений корм), кормовимкоренеплодам і кормовим баштанним. Ці культури вирощують у багатьох регіонах.Люпин в основному висівають на піщанних землях Полісся, люцерну — на поливнихземлях південної частини республіки.

Важливою галуззю сільськогосподарського виробництва стало садівництво івиноградарство. Головними районами плодово-ягідних насаджень в Україні єприміські зони великих, більших і найбільших міст, зокрема великих міськихагломерацій Донбасу, Придніпров’я. Найбільші товарні масиви плодово-ягіднихнасаджень зосереджені в Криму, Вінницькій, Одеській, Харківській, Черкаськійобластях.

Виноградні насадження країни, які займають площу 163 тис. га,зосереджені в Криму, Закарпатті, а також в Одеській, Херсонській таМиколаївській областях.

Валовий збір, продукція та урожайність сільськогосподарських культур увсіх категоріях господарств України становить(дод 2).кьтурсіхкатеиСтаном на 2 вересня п.р.(2002)зернові та зернобобові культури (без кукурудзи) всіма категоріями господарствскошені та обмолочені на площі 12,7 млн.га (майже на 97% площ). Одержано 35,8млн.т зерна (у початково-оприбуткованій вазі), що на 3,5% менше противідповідного рівня 2001р., в тому числі в сільськогосподарських підприємствах — 28,8 млн.т (на 7,8% менше), в господарствах населення — 7,0 млн.тонн (на 19,0%більше). Середня урожайність зернових культур становить 28,2 ц з кожногогектара, що на 0,5 ц менше минулорічної.

У загальному виробництві зернових культур пшениця озима становить 58,1%(20,8 млн.т), ячмінь ярий — 26,3% (9,4 млн.т), жито озиме — 4,4% (1,6 млн.т),ячмінь озимий — 3,9% (1,4 млн.т), овес — 2,8% (1,0 млн.т), зернобобові — 2,4%(0,8 млн.т).

Найбільш урожайною зерновою культурою є пшениця озима, з кожногогектара зібраної площі якої в середньому намолочено по 32,2 ц. Значноперевищено цей рівень урожайності в господарствах Кіровоградської (39,6 ц),Харківської (38,9 ц), Дніпропетровської та Черкаської (38,0 ц) областей.

Валовий збір урожаю зернових і зернобобових культур (без кукурудзи) таїх урожайність по всіх категоріях господарств значно варіюють по регіонахкраїни, про що свідчать наведені дані (дод 3).

На початок вересня п.р. у всіх категоріях господарств накопано 9,4млн.т картоплі та зібрано 2,2 млн.т овочів при середній урожайності відповідно95 та 103 ц з 1 гектара.

Поряд зі збиранням урожаю сільськогосподарські підприємства проводятьінші осінньо-польові роботи. Озимі на зерно і зелений корм посіяні на площі346,4 тис.га, у тому числі на зерно — 280,2 тис.га. Оранка на зяб проведена наплощі 1,9 млн.га, що на 0,6 млн.га більше проти відповідного рівня 2001 року.

Технічна забезпеченість, наявність і стан готовностісільськогосподарської техніки для проведення робіт зі збирання урожаю всільськогосподарських підприємствах на 1 вересня п.р. характеризувалися такими даними(дод 4).

Низький коефіцієнт готовності до польових робіт тракторів усільськогосподарських підприємствах Івано-Франківської (0,68) та Житомирської(0,69); вантажних автомобілів — Закарпатської (0,59) та Івано-Франківської(0,61); кукурудзозбиральних комбайнів — Автономної Республіки Крим (0,50) таЖитомирської (0,56); бурякозбиральних комбайнів — Івано-Франківської (0,36) таЖитомирської (0,40); гичкозбиральних машин — Івано-Франківської (0,38) таЖитомирської (0,43); картоплезбиральних комбайнів — Херсонської (0,29) таЖитомирської (0,44); пристосувань для збирання соняшнику — Сумської (0,74) таЧеркаської (0,78) областей.

Протягом січня-серпня п.р. сільськогосподарським підприємствам надійшло959,7 тис.т дизельного палива (порівняно з відповідним періодом 2001р.надходження зменшилося на 133,1 тис.т, або на 12,2%), бензину — 301,5 тис.т (на27,9 тис.т, або на 8,5%), дизельних масел — 58,4 тис.т (на 8,5 тис.т, або на12,8%), трансмісійних масел — 1044 т (на 168 т, або на 13,9% менше). Крім того,машинно-технологічні станції отримали за цей же період 6,3 тис.т дизельногопалива та 1,6 тис.т бензину.

Скоротилося порівняно з відповідним періодом 2001р. надходженнядизельного палива в господарства всіх регіонів, з них суттєво — Львівської (на24,6%) та Закарпатської (на 21,7%); бензину — у господарства всіх областей(крім Луганської), з них найбільше — Івано-Франківської (на 22,9%) таЗакарпатської (на 21,6%) областей.

На 1 вересня 2002р. в сільськогосподарських підприємствах було внаявності 69,2 тис.т дизельного палива (на 7,6% менше проти відповідної дати2001р.) та 22,5 тис.т бензину (на 8,3% менше).

Про рівень забезпеченості сільськогосподарських підприємств пальним порегіонах свідчать такі дані (дод 5).

Тваринництво щодо вартості валової продукції є найбільшоюгалуззю сільськогосподарського виробництва України. Воно покликане заловольнитипотреби населення у м’ясомолочних продуктах, а також потреби легкої та іншихгалузей промисловості в багатьох видах сільськогосподарської сировини.

На розміщеня тваринництва впливають природні умови, ресурсикормовиробництва і передусім природні кормові угіддя. Здебільшого розміщення іспеціалізація тваринництва зумовлені потребами населення, а також транспортабельністюпродуктів. Водночас окремі галузі тваринництва прив’язані до м’ясної,м’ясомолочної, цукрової, спиртової, крохмале-патокової промисловості.

У галузевій структурі тваринництва основну роль відіграють скотарство,свинярство, птахівництво та вівчарство. Менше значення робочого конярства,кролівництва, ставкового рибництва, кліткового звірництва, бджільництва,шовківництва тощо.

Скотарство в усіх природно-кліматичних зонах України є провідноюгалуззю і має в приміських зонах, особливо більших і найбільших міст,молочно-м’ясний напрям. На Поліссі традиційно розвивається молочно-м’яснетваринництво, у південних районах переважає м’ясо-молочне. Поблизу крупнихспоживачів розташовані потужні комплекси відгодівлі та первинної переробкивеликої рогатої худоби, свиней і птиці, виробництва молока.

Поголів’я великої рогатої худоби становило (дод6). Найбільша густота худоби у Карпатах і Лісостепу; далі йдуть Поліссяі Степ. Розводять переважно червону степову, симентальську, білоголовуукраїнську, сіру українську, лебединську, чорно-рябу породи.

Потужною галуззю продуктивного тваринництва України стало свинарство.Воно, як галузь скороспілого тваринництва, розвивається в усіх регіонахреспубліки. У найбільших масштабах воно сконцентровано у великихвузькоспеціалізованих господарствах приміських зон більших і найбільших міст.Поголів’я свиней в Україні становить (дод 9).

У господарствах Полісся і Лісостепу свинарство має м’ясо-сальну, а уСтепу — сальну спеціалізацію. Розводять переважно українську білу породу.

Вівчарство — найменш інтенсивна галузь тваринництва, що грунтуєтьсяпереважно на дешевих пасовищах і грубих кормах з незначним використаннямконцентрованих кормів. В Україні вирощується майже 2247голів овець і кіз. У степовихобластях вівчарство має тонкорунну і напівтонкорунну спеціалізацію, влісостепових, поліських та гірських — м’ясо-вовняну.

Високотоварною галуззю тваринництва за останні роки стало птахівництво (дод 7).

Воно постачає населенню м’ясо і яйця, а легкій промисловості — пух іпір’я. Це найбільш механізована і автоматизована галузь тваринництва, що даєзмогу впроваджувати промислову технологію, яка істотно впливає на територіальнуорганізацію цієї галузі. У розміщенні птахівництва чітко простежуєтьсятенденція до наближення до споживача будівництвом птахофабрик навколо великихміст.

Товарною галуззю тваринництва в багатьох районах є кролівництво.Чисельність поголів’я кролів коливається у межах 10 — 15 млн. Основна їхкількість зосереджена в підсобних господарствах населення; близько половиниспеціалізованих колгоспів і радгоспів концентрується в Криму. Основнимирайонами розведення кролів є Степова і Лісостепова зони.

Перспективною галуззю виробництва є рибне господарство. Вонорозвивається на основі ставків (близько 200 тис. га), водоймищ Дніпра,Сіверського Дінця та ін. (близько 1 млн. га), а також уздовж багатьох середніхі великих річок.

В Україні, в основному у південних районах, розвивається шовківництво;виробляється понад 10 тис. т шовкової сировини на рік.

Виробництво основних видів тваринницької продукції за січень-серпеньп.р. характеризувалося такими даними (дод 8).

Порівняно з січнем-серпнем 2001р. загальні обсяги виробництва м’яса(реалізації худоби та птиці на забій в живій вазі) збільшилися у господарствах23 регіонів, найбільше — Луганської, Київської областей та АвтономноїРеспубліки Крим (на 15,9-22,6%). Зменшили обсяги виробництва м’яса господарстваДонецької (на 2,2%) та Полтавської (на 7,3%) областей. Відповідний минулорічнийрівень виробництва молока перевищено в усіх регіонах, а найбільше — вгосподарствах Херсонської, Хмельницької, Одеської та Запорізької (на 13,0-19,0%)областей. Обсяги виробництва яєць зросли в 24 регіонах, найсуттєвіше — вКиївській, Рівненській та Херсонській (на 41,9-44,1%) областях, а скорочення їхвиробництва відмічено лише в господарствах Вінницької області (на 1,1%).Виробництво вовни збільшено порівняно з відповідним минулорічним періодом вгосподарствах 10 регіонів (на 0,2-20,0%).

В господарствах населення за січень-серпень п.р. порівняно звідповідним періодом 2001р. зросло виробництво м'яса ( на 0,8%), молока (на9,2%), яєць (на 5,2%) та вовни (на 3,7%). Ця тенденція відмічалася в більшостірегіонів. Реалізація худоби та птиці на забій зросла в 20 регіонах (на0,2-11,6%), виробництво молока — в усіх регіонах (на 2,4-30,4%), виробництвояєць всіх видів — в 24 регіонах (на 0,2-39,5%), виробництво вовни — в 16регіонах (на 1,3-22,2%).

В сільськогосподарських підприємствах всіх форм власності усічні-серпні п.р. продовжувала зберігатися позитивна тенденція нарощуванняобсягів виробництва тваринницької продукції. Так, порівняно з відповіднимперіодом 2001р. виробництво м'яса (реалізація худоби та птиці на забій)збільшилось — на 83,3 тис.т (на 25,2%), яєць від птиці всіх видів — на 902,4млн.шт. (на 39,4%). Поряд з цим, дещо зменшився обсяг виробництва молока — на62,9 тис.т (на 2,3%).

У січні-серпні 2002р. в сільськогосподарських підприємствах кращимипроти минулорічного періоду були показники продуктивності худоби та птиці.Надій молока від однієї корови збільшився на 159 кг (на 10%) і становив 1712кг. Несучість курей-несучок зросла на 9 яєць і становила 171 штуку. Середрегіонів найвищою була їх продуктивність у господарствах Івано-Франківської,Луганської та Житомирської областей (по 187-191 шт.).

За розрахунками, на 1 вересня 2002р. чисельність поголів’я худоби таптиці характеризувалася такими показниками (дод 9).

Порівняно з 1 вересня 2001р. в усіх категоріях господарств зрослачисельність загального поголів’я свиней (на 13,3%), овець і кіз (на 6,3%) таптиці (на 8,3%); поголів’я великої рогатої худоби зменшилось на 0,3%, і в томучислі корів — на 1,9%.

Найбільш істотне скорочення загальної чисельності поголів’я великоїрогатої худоби спостерігалося у господарствах всіх категорій Сумської (на 6,6%)та Чернігівської (на 5,6%), овець та кіз — Сумської (на 7,0%), Волинської (на5,8%) та Вінницької (на 5,2%) областей.

Чисельність великої рогатої худоби, що утримується в господарствахнаселення, порівняно з 1 вересня 2001р. збільшилася на 7,5% і в тому числікорів — на 4,0%; свиней — на 7,7%, овець та кіз — на 9,7%, птиці — на 5,7 %. У24 регіонах збільшилась чисельність великої рогатої худоби (на 0,5-29,7%) тасвиней (на 0,1-33,1%), в 23 регіонах — птиці всіх видів (на 0,1-24,0%), в 20регіонах — овець та кіз (на 0,2-43,2%).

Відносно 1 вересня 2001р. в сільськогосподарських підприємствах всіхформ власності відмічалося зростання поголів’я свиней (на 24,5%) та птиці (на18,1%), проте відмічалося скорочення чисельності поголів’я великої рогатоїхудоби — на 7,9%, у тому числі корів — на 12,7%, овець та кіз — на 7,0%.

В сільськогосподарських підприємствах порівняно з січнем-серпнем 2001р.загальне надходження приплоду поросят зросло на 159,1 тис.голів (на 5%), алевідмічалося зменшення приплоду телят на 86,5 тис.голів (на 6%), ягнят такозенят — на 27,7 тис.голів (на 15% менше). В розрахунку на 100 маток (які булина початок року) збільшився вихід телят від корів і становив 64 голови (проти63 голів торік), поросят — 871 голову (проти 849 голів), а ягнят та козенят — зменшився і становив 75 голів (проти 78 голів торік).

За січень-серпень п.р. відсоток падежу до обороту стада овець та кіззменшився на 0,3 відсоткового пункту і склав 2,5%, свиней — залишився на рівнівідповідного періоду 2001р. і склав 3,9%, а великої рогатої худоби — збільшивсяна 0,1 відсоткового пункту і склав 1,0%. Найбільший відсоток падежу великоїрогатої худоби — в сільськогосподарських підприємствах Кіровоградської іСумської (1,4) та Полтавської (1,6), свиней — Дніпропетровської і Харківської(5,8) та Івано-Франківської (8,4), овець та кіз — Запорізької (5,6) таКіровоградської (6,8) областей.

В сільськогосподарських підприємствах обсяг продажу населенню молоднякаптиці проти січня-серпня 2001р. збільшився на 18% (на 9,6 млн.голів), а продажвеликої рогатої худоби зменшився на 12% (на 55,9 тис. голів), свиней — на 10%(на 179,5 тис.голів менше).

Сільськогосподарські підприємства продовжують заготівлю кормів длязимівлі худоби. Станом на 1 вересня п.р. сіяних та природних трав було скошеноз площі 2495,1 тис.га, що на 295,8 тис.га (на 10,6%) менше, ніж торік.Заготовлено кормів усіх видів, включаючи зернофураж, 5243 тис.т кормовиходиниць, що на 1061 тис.т (на 16,8%) менше проти аналогічної дати минулогороку. Грубих кормів заготовлено 2701 тис.т к.од. (на 28,4% менше). Засипказернофуражу становила 1677 тис.т к.од. (торік — 1698 тис.т к.од.). У розрахункуна одну умовну голову на початок вересня п.р. заготовлено по 9,39 ц к.од. проти11,23 ц к.од. станом на 1 вересня 2001 року.

Реалізація сільськогосподарської продукції.Загальний обсягпродажу продукції за січень-серпень 2002р. сільськогосподарськимипідприємствами порівняно з відповідним періодом 2001р. зріс на 22%, в томучислі продукції рослинництва — на 31%, продукції тваринництва — на 14%.

Обсяги реалізації основних видів сільськогосподарської продукції засічень-серпень п.р. характеризувалися такими змінами (дод10).

Порівняно з відповідним періодом 2001р. зменшили реалізацію зерновихкультур сільськогосподарські товаровиробники 2 регіонів, картоплі — 20, овочів- 13, плодів та ягід — 10 регіонів.

Найбільше скорочення обсягів реалізації зернових культурспостерігається в Автономній Республіці Крим (на 11%) та Херсонській області(на 14%); картоплі — Миколаївській, Одеській, Запорізькій (на 63-83%); овочів — Чернігівській (на 41%), Луганській (на 38%), Харківській (на 36%); плодів та ягід- Автономній Республіці Крим (на 69%), Кіровоградській (на 48%), Тернопільській(на 39%) областях.

Проти січня-серпня 2001р. зменшили обсяги реалізації худоби та птицігосподарства 6 регіонів, молока та молочних продуктів — 21, яєць — 2 регіонів.Найістотніше зменшили загальний обсяг реалізації худоби та птицісільськогосподарські підприємства Херсонської (на 20%), Львівської (на 8%) таМиколаївської (на 7%) областей; молока та молочних продуктів — Львівської,Тернопільської, Херсонської та Івано-Франківської (на 17-25%); яєць — Вінницької (на 25%) та Черкаської (на 7%) областей.

Для підтримки тваринництва за січень-липень 2002р. товаровиробникамиотримано близько 195 млн.грн. дотацій та доплат.

За угодами оренди земельних та майнових паїв у селян сільськогосподарськіпідприємства найчастіше розраховувалися у січні- серпні 2002р. олією рослинною- 20% її загального обсягу реалізації, зерновими культурами — 8%, цукром — 3%.

Питома вага бартерних угод в сільському господарстві характеризуваласятакими даними (дод 11).

За січень-серпень 2002р. сільськогосподарськими підприємствами забартерними угодами обмінено 20,4 тис.т цукру (12% загального обсягу йогореалізації), 610,6 тис.т зернових культур (8%), 5,9 тис.т насіння соняшнику(5%), 0,2 тис.т олії рослинної (3% загального обсягу реалізації).

Середні ціни продажу аграрної продукції в сільськогосподарськихпідприємствах по всіх напрямках реалізації у січні-серпні 2002р. противідповідного періоду 2001р. скоротилися на 16%, в тому числі на продукціюрослинництва — на 21% за рахунок здешевлення цін на зернові культури (на 26%),на продукцію тваринництва — на 11%.

Середні ціни продажу сільськогосподарськими підприємствами продукції повсіх каналах реалізації становили (дод 12).

Основна частина продукції, що виробляється в сільському господарстві,надходить для переробки на підприємства харчосмакової (близько 45%), м’ясної імолочної промисловості (понад 30%) (2, с.301).

Найважливішими факторами розміщення галузей харчової промисловості єчисельність і густота населення, сировинна база, форми організаціївиробництва, транспорт. Об’єктивними чинниками є природні умови і НТП. Залежновід дії основних факторів галузі первинної переробки сіль-ськогосподарськоїсировини поділяються на такі групи:

-    орієнтуються на джерела сировини:цукрова, консервна, крохмале-патокова, олійна;

-    тяжіють до місцьспоживання готової продукції: молочна, кондитерська, хлібопекарська;

-    одночасно орієнтуються іна сировину, і на споживача: м’ясна, борошномельно-круп’яна.

М’ясна промисловість є однією з основних в харчовій індустрії. Нарозміщення м’ясокомбінатів головний вплив має сировинна база, а факторомрозміщення м’ясопереробних заводів, ковбасних та кулінарних фабрик є наявністьспоживачів. Розміщення м’ясного виробництва характеризується концентрацією йогов індустріальних районах і в районах потужної сировинної бази.

Молочна промисловість розвинута в усіх областях; найвища територіальнаконцентрація — у більших і найбільших містах, а також у приміських районах. Уцих же районах розвивається і маслосироробна промисловість. Провідне місце увипуску тваринного масла належитьКиївській, Він-ницькій, Чернігівській, Хмельницькій, Сумській областям.

Цукрова промисловість — провідна галузь харчової промисловості. ВУкраїні працюють багато заводів, розміщення яких збігається з основнимирайонами вирощування цукрових буряків. У витратах на виробництво часткасировини становить 80%.Найбільш розвинена цукрова промисловість у Вінницькій,Чекаській, Хмельницькій, Київській  Тернопільській областях. Цукро-рафінадневиробництв — у Ходорові, епетівці, Черкасах, Сумах, Дружбі, Бердичеві та Одесі.

Підприємства хлібопекарської промисловості розміщені у великих,  бльшихнайбільших Києві, Харкові, Одесі, Львові, Донецьку, Запоріжжі, а також практично увсіх малих і середніх містах України.

Борошномельно-круп’яна промисловість відіграє провідну роль узабезпеченні населення, а також інших галузей харчової індустрії борошном ікрупами. Найважливішими центрами є Київ, Харків, Дніпропетровськ, Одеса,Миколаїв, Запоріжжя, Львів.

Винятково важлива роль консервної промисловості полягає у тому, щоконсервування плодів та овочів забезпечує тривале зберігання їх. Основні центри— Одеса, Сімферополь, Херсон,Ізмаїл, Черкаси, Ніжин та ін.

Олійна промисловість виробляє і переробляє рослинні жири та пов’язані зними продукти. Основною олійною культурою є соняшник, з насіння якого одержують90% всієї олії. Центри —Дніпропетровськ, Маріуполь, Запоріжжя, Полтава, Кіровоград, Вінниця.Щороку в Україні виробляють майже 700 тис. т оліі.

Крохмале-патокова промисловість виробляє крохмаль, що використовуєтьсяв основному в харчовій промисловості.Найбільшими виробниками картопляногокрохмалю є Чернігівська та Житомирська області. Останнім часом виробляютькрохмаль з пшениці, кукурудзи, рису. На переробці кукурудзи спеціалізується Верхньодніпровськийкомбінат у Дніпропетровській області.

У цілому переважна більшість галузей АПК України набула досить значногорозвитку і має чималі можливості розширення виробництва рослинницької ітваринницької продукції, підвищення її якості та розширення асортименту, атакож модернізації виробництва.

 2. Напрямкиреформування АПК України в умовах ринкової економіки.

2.1. Закономірностірозвитку та об’єктивнанеобхідність організації нових  господарських формувань в АПК.

Земельна реформа в Україні стала основною частиноюаграрної реформи. Важливі аспекти земельної реформи знайшли відображення взаконах України: “Про форми власності на землю”,”Прогосподарські товариства”,”Про приватизацію майна державних підприємств”,”Прообмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції впідприємницькій діяльності”,”Про оренду майна державних підприємств таорганізацій”,”Про колективні договори і Угоди”.                   

Законодавча база аграрної реформи перш за всепередбачає :

Ø розділ земельних ділянок, майна, визначення їх часткиміж працівниками та іншими особами, які мають на це право, з тим  щоб приватнийсектор став домінуючим;

Ø приватизацію підприємств переробної промисловості,постачання та збуту сільськогосподарської продукції, машин і механізмів;

Ø розвиток фермерства;

Ø розвиток сільськогосподарських товарних фірм;

Ø лібералізацію цін на сільськогосподарську сировину іпродукцію.

Процес реформування сільськогосподарськоговиробництва розпочався в різних напрямах і адекватний стихійному пошуку істини.Це явище закономірне і тільки час збалансує різні варіанти. Аналізсільськогосподарського виробництва свідчить, що виробничо-технологічні тасоціальні структури колгоспів за формою і місткістю можуть відповідати вимогамринкової економіки. Їм притаманний високий потенціал конкурентностіна перспективу, а за економічним змістом вони потребують докорінногореформування. Аналізуючи процес реформування земельних відносин, відзначаємо,що він проходить у відповідності з існуючою законодавчою базою, також рішеннямиобласної Ради народних депутатів. Головна мета реформування — створення різних форм господарювання, в основі яких є приватний власник землі імайна. Здійснюються передача земель колективних сільськогосподарських підприємств у колективну власність як форму функціонування приватної власності,їх паювання з визначенням кожному члену трудового колективу земельної частки(паю) з видачею відповідного державного сертифіката. Розвиваютьсяземельно-орендні відносини. Проведена грошова оцінка сільськогосподарськихугідь, яка враховується при визначенні вартості земельного паю і встановленніцін на сільськогосподарську продукцію та земельного податку. Джерелом земельдля передачі їх у приватну власність та користування громадян були землі,включені в кооперативних, громадських і державних господарствах.

Напрями земельної реформи:

Ø передача земель у приватну власність для веденняособистого підсобного господарства;

Ø передача земель громадянам для веденняселянського(фермерського) господарства;

Ø передача земель у власність і користування іншимпідприємствам;

Ø проведення протиерозійних заходів;

Ø впровадження проекту земельної реєстраційної системита банку земельно-кадастрових даних.

В сучасних умовах організація виробництва упервинних підрозділах характерезується тісним переплетінням і взаємодією різнихформ власності (державної, приватної, особистої, кооперативної), що призводитьдо появи різних форм господарювання, різноукладності виробництва. Зміни увідносинах власності відбуваються:

Ø внаслідок передачі засобів виробництва в оренду натривалий період;

Ø у результаті надання повної  господарської таекономічної самостійності аж до надання прав юридичної особи первинним виробничим підрозділам;

Ø через визначення відносин з державною власністю наоснові договорів, шляхом роздержавлення і приватизації;

Ø внаслідок розширення внутрішньогосподарськихтоварно-грошових відносин.

Як відзначається в Національній програмірозвитку сільськогосподарського виробництва України на 1996-2005 роки,господарська реформа спрямовуватиметься на: забезпечення рівних умов розвиткурізних форм господарських структур ринкового типу

(господарських товариств, колективнихсільськогосподарських підприємств, корпорацій кооперативів, селянських(фермерських) і особистих підсобних господарств ) і створення мережі сервісноїінфраструктури аграрного сектора, в тому числі на приватних, міжгосподарськихта кооперативних засадах сільськогосподарського товаровиробника з викорисианнямлізингових умов надання послуг, формування системи закупок продукції унаселення, первинної її переробки, зберігання, пакування і транспортування,першочергове перетворення  переробних і агросервісних підприємств у відкритіакціонерні товариства за участю сільськогосподарських товаровиробників, адержавних сільськогосподарських підприємств у колективні сільськогосподарськіпідприємства чи у відкриті акціонерні товариства.

Створення на наступному етапі корпоратизованихсільськогосподарських підприємств шляхом добровільної горизонтальної інтеграціїїї структурних підрозділів, або приватно-орендних підприємств.

На основі розпаювання земель і майнастворюватимуться також товариства з обмеженою відповідальністю, команднітовариства, селянські (фермерські ) господарства.

У процесі приватизації та реструктуризаціїгосподарств формуватимуться виробничі, переробні, збутові-закупівельні таобслуговуючі кооперативи.

У відповідності з концепцією розвиткусільського господарства намітились такі основні шляхи реформування організаційнихформ господарювання :

1)    реорганізація колгоспів уколективні cільськогосподарські підприємства, селянські спілки зперсоніфікованою власністю на май но і землю;

2)    реорганізація колективногочи державного підприємства в виробничі кооперативи, які мають більшусамостійність;

3)    формуванняаграрно-акціонерних підприємств;

4)    створенняприватно-орендних підприємств;

5)    об’єднання в асоціаціїпайовиків, створення спілок апйовиків.

При організації нових сільськогосподарськихформувань на орендній  або акціонерній основі, виникає необхідність урозширенні оперативно-господарської самостійності госпрозрахунковихпідрозділів, створенні якісно нової організації структури господарстванезалежно від форми власності. Економічні відносини в кооперативах можутьгрунтуватися на різній основі: оренді майна; паях; придбанні акцій; викупімайна за рахунок кредитів; формуванні колективної власності ;  приватноївласності.

В окремих господарствах, на конкурентнійоснові, за контрактом майно і землю здають в оренду приватнимособам на принципах єдиноначальності. Статутним фондом акціонерного товаристває пайовий фонд. В основу новостворені  акціонерні товариства закритого типу. Вумовах закритих товариств підприємництво повинно за першою вимогою власникаакцій  забезпечити його грошима.

Якась, або вся частка основного фонду, якаскладається з майнових паїв, може бути базою для випуску акцій і створення забажанням акціонерного товариства закритого або відкритого типу. Акції, якібудуть реалізовані за кошти, як членам колективної структури, акціонерноготовариства,  так і іншим громадянам, випускаються під проект бізнес-плану.Дивіденди на вартісну ціну акцій нараховуються в процесі отримання прибутківвід даного проекту. Дивіденди на уставний капітал, тобто майновий пайнараховується за визначеною раніше схемою, яка може враховуватись або ні вприбутках  майбутнього проекту.

В процесі трудової діяльності пайовикиотримують заробітну плату за конкретну працю. Колектив може наймати на роботупрацівників як постійно, так і сезонно. Заробітна плата пайовиків та найманихпрацівників враховується в статті витрат. З огляду на сказане,пропонуємо логічну послідовність організаційно-економічних заходів повпровадженню моделей (вибору форми господарювання)після поділу господарства наземельні і майнові паї (дод13).

Масова приватизація ускладнила взаємовідносини товаровиробників щодо збуту продукції, передусім з державою.Посередницькі структури, які спочатку активно займалися закупівлеюсільськогосподарської продукції та її реалізацією, через надмірний податковийтиск самоліквідувалися або переорієнтувалися на імпорт продовольства. Державасамоусунулась від цієї сфери діяльності. Мають місце неплатежі за продукцію. Закріпитисяна внутрішньому ринку власному виробникові стає все складніше.

Внаслідок цього значна частина виробленоїпродукції, особливо в приватному секторі, не потрапляє до споживача. Отже,аграрна реформа в Україні не доведена до логічного завершення.

З одного боку, паювання землі та майназакінчене, а з другого- у більшій частині господарств проведені номінальні, ане реальні дії відносно зміни внутрішньогосподарських земельних та майновихвідносин. Вони, як і раніше, функціонують у колгоспній редакції. Багатоекономічних питань, без яких подальше реформування сільськогосподарських підприємствнеможливе, не вирішено. Масова приватизація, на наш погляд, тільки наблизиласьдо вирішення головної проблеми, пов’язаної з формуванням господаря-власника населі. В суспільстві ще не створене середовище підтримки реформаційних процесів.У підходах до втілення їх в життя спостерігається велике протистояння.

У системі МінАПК налічується  6 тис.переробних,  агросервісних і будівельних підприємств та організацій, з яких 5,3тис. перебувають у загальнодержавній і 0,7 тис. підприємств – у комунальній власності.З них приватизаційними процесами охоплено 4,9 тис. підприємств і організацій,або 87% тих, що підлягають приватизації, в тому числі 4,2 тис.підприємствзагальнодержавної власності (86%) і 0,7 тис. підприємств (100%) комунальноївласності. З числа підприємств переробних галузей АПК приватизовано абознаходиться у стадії приватизації1,2 тис. підприємств – 93%, щопідлягають приватизації.

Завершено приватизацію підприємств м’ясної,молочної, олієжирової та кондитерської галузей. Серед приватизованих – 180цукрових заводів, що становить 93% від їх загальної кількості. В країні розгорнута робота по реформуванню власності підприємств системи хлібопродуктів.До них належать підприємства борошномельно-круп’яної та комбікормовоїпромисловості, хлібоприймальні та хлібозаготівельні, а також допоміжніремонтні, будівельні та інші підприємства, що забезпечують діяльність всієїсистеми. Загальна їх чисельність – 878 підприємств, у тому числі   204хлібоприймальні пункти, 91 елеватор, 281 переробне підприємство. Сумарніпотужності підприємств дають змогу приймати щодоби 1,3 млн.тонн зерна, очистити900 тис.тонн та сушити 530 тис. тонн зернових і 270 тис. тонн кукурудзи.Загальна потужність елеваторів забезпечує зберігання 30 млн.тонн зернових.

Переробні підприємства здатні повністюзабезпечити переробку і фасування зерна, виробництво борошна, круп,комбікормів. Їх середньорічна продуктивність становить 7 млн.тонн борошна та800тис. круп. Отже з огляду на перспективи розвитку ринку зерна в Україніпротягом найближчого часу підприємства системи хлібопродуктів є одними знайбільш привабливих об’єктів для потенційних інвесторів у процесі їхприватизації.

Можна стверджувати, що в агропромисловій сферівідбувалися певні інституціальні перетворення, зрушення в бік розвиткуринкових відносин. Господарські суб’єкти одержали те, до чого прагнули ще зачасів Радянського Союзу, — можливість самостійно господарювати, свободу увиборі напрямів виробничої діяльності, послаблення зовнішнього адміністрування.Замість 4659 державних сільгосппідприємств в 1993 р. їх кількість скоротиласьдо 2863 у 1999р., решта реформувались в КСП та акціонерні товариства. Суттєвозросла чисельність особистих підсобних господарств. У самостійний сектор формуютьсяфермерські господарства (дод 14 ).

Провідною ланкою у сільському господарстві єколективні підприємства. За вказаний період відбулися суттєві зміни увикористанні сільськогосподарських угідь та їх структурі по конкретнихземлекористувачах.

Серед найважливіших напрямів аграрної реформичи не найголовнішим є реформування земельних і майнових відносин власності назасоби виробництва, що є базою для створення ринкового середовища вагропромисловому комплексі. Зокрема, вже розпайована земля майже в 11 тис.недержавних сільськогосподарських підприємствах, що становить 99% від їхнаявності, в 96,5% господарств одержали сертифікати на земельну частку (пай)5,6 млн. громадян

Тільки в 1998-1999рр. питання аграрної реформи зайнялиналежне місце в державній діяльності уряду. Такий стан не випадковий. До цього перетвореннянемали чіткої програми. Земельна реформа не була елементом економічної політики(дод 15).

Також додатковоможна навести приклад забезпеченості різних форм господарювання Одеськоїобласті в 2000 році (дод 16).

Все залежало від рішень голів колгоспів, якідіяли виходячи із свого ставлення або ринкової форми організації аграрноїсфери. Тому аграрна реформа, особливо в частині земельних відносин, розвиваласьдуже мляво, а сільськогосподарське виробництво в більшості господарствскорочувалось. Продовжує поглиблюватись криза фінансовогозабезпечення товаровиробників, платежів.

Природа ринкової економіки така, що її основоюзалишаються закони товарного виробництва, рух капіталу і в тому числі землі якособливої йього форми. Проте умови для цього не створені. Всільське господарство надходять обмежені капітальні вкладення. А щобУкраїна виробляла конкурентоздатну сільськогосподарську продукцію длязовнішнього ринку, потрібно вкласти в сільське господарство не один десятокмільярдів гривень.

На території областей діє 665 нових формуваньринкового типу, з них 366 приватних підприємств; 257-товариств,кооперативів, фермерських господарств. 11216 громадян отримали ділянки в розмірі паюз видачею державного акта. Договори оренди уклали 77 відсотків власниківправа на земельну частку (пай).Обласні ради висловлють занепокоєння повільнимитемпами весняно-польових робіт та спадом виробництва продукціїсільгоспвиробниками. Усім ланкам, причетних до реформування агропромисловоговиробництва, слід сприяти реформованим структурам у завершенні  до 20 травня2000 року організаційних заходів щодо їх реєстрації як суб’єктів господарськоїдіяльності; створювати умови для  безперешкодного отримання громадянами належних їм земельних та майнових паїв; давати оцінку тим керівникам тапосадовим особам, які не виконують вимог нормативних актів щодо спрощенняпроцедури виходу членів сільськогосподарських підприємств із складу господарствз належними їм земельними та майновими паями; не забезпечують виділення єдиниммасивом земельних ділянок групам власників за їх  бажанням.

Відповідно до Указу ПрезидентаУкраїни від 12 квітня 2000року    №584/2000 “Про забезпечення економічних інтересів і соціального захиступрацівників соціальної сфери села та вирішення окремих питань, що виникли впроцесі проведення земельної реформи” — виділити до 1 листопада 2000 року ізземель запасу та резервного фонду земельні ділянки і надати їх у користуванняособам, які працюють у соціальній сфері та проживають у сільській місцевості,для ведення особистого господарства;

— визначити до 1 червня 2000 року, залежно відплощ земель запасу та резервного фонду на території кожної сільської (селищної)ради, граничні розміри земельних ділянок, які відповідно до законодавстваможуть бути надані у користування працівникам соціальної сфери села тапенсіонерам з їх числа для індивідуального або спільного ведення особистогопідсобного господарства.

В Україні відбулася демонополізація даржавноївласності на землю і передача її у колективну власність сільськогосподарськимпідприємствам як суб’єктам господарювання. Але реалізація другого етапу –розподіл земельних угідь між окремими членами  КСП у формі майнових і земельнихпаїв невиправдано зволікається.  Там де до цієї справи підійшли  серйьозно, власникипаїв почали ініціювати реформування КСП у нові господарські структури, але вжена засадах приватної власності.Врезультаті ми наблизились до найважливішого етапу аграрної реформи –реформування КСП у нові організаційно-правові форми господарювання на засадах приватної власностіта створення сприятливого економічного середовища для їх ефективногофункціонування. Внутрішньогосподарські перетворення економічнихвідносин в колгоспах, які формально перетворені в колективнісільськогосподарські підприємства, тільки починаються. Занауковими оцінками, внутрішньогосподарські відносини в них після перетворення вКСП практично не змінилися. 

2.2Реформування виробничих відносин в сільському господарстві.

Здобувши політичну незалежість, Українаотримала у спадщину надмірно велику кількість соціально-економічнихпроблем . Було б помилково нехтуватихоча б однією з них, недооцінюючи її вагомість.І все ж на перше місце серед них життя поставилопродовольчу проблему.

Життя вимагало кардинальних змін внародногсподарському комплексі України.Тільки йього реформування могло принестибажані наслідки.

Як відомо, мета аграрної реформи – вирішитипродовольчу проблему, вивести галузь на світовий рівень на основі утвердженнябагатоукладної економіки, ринкових відносин, соціально-економічногоперетворення села. Вирішення цієї проблеми вчені Української академіїаграрних наук бачать в реформуванні власності на засоби виробництва і земельнихвідносин:

vреорганізації виробничихструктур з державною та кооперативно-колгоспною власністю і зміною економічнихвідносин у підприємствах та в усій системі АПК;

vудосконаленнівзаємовідносини сільського господарства і АПК з державою у вирішенні соціальнихпроблем села;

vстворенні відповідноїправової бази.

По своїй суті це основні віхи реформуваннявиробничих стосунків на селі. В перелічених вище напрямах реформуваннясільського господарства найбільш суперечливим є питання про формигосподарювання в аграрному секторі економіки. Це питання торбує і практиків і учених. Яквідомо, на селі вже реально співіснують декілька форм організації виробництва,які відрізняють за формами власності на засоби виробництва і земельнихвідносин. Поряд з колективними сільськогосподарськими підприємствами (КСП),виникли фермерські господарства, приватно-орендні колективи, розширили своїприсадибні ділянки  колгоспники та інші жителі села. Яка ж з уже відомихсьогодні форм організації сільськогосподарського виробництва стане основною,або більш прийнятною на селі? Однозначно на це питання дати відповідьнеможливо з багатьох відомих причин.

По-перше,всі вони мають різні стартові  можливості з питань матеріально-технічної бази,фінансового забезпечення, географічного знаходження та демографії, наявностісоціальної сфери і багатьох інших проблем. 

По-друге, щене відпрацьована як слід правова база, яка б створила для всіх формгосподарювання такі умови, щоб кожен відчув себе реальним власником,насамперед, землі.

По- третє, не однозначне, поки що, відношення керівників,жителів сільської місцевості в різних регіонах України до приватизації,роздержавлення радгоспів, паювання  колгоспів, утворення  фермерськихгосподарств.

Життя, досвід інших країн стверджують, що наданому етапі  розвитку АПК і в даних політичних та економічних умовах щосталися в економіці, це зробило, як то було при командно-адміністративнійсистемі – неможливо. Україна стала незалежною державою, почала будувати ринковуекономіку, почався процес роздержавлення і приватизації, який потягнув за собоюсуттєві структурні зміни в народногосподарському комплексі, почав, нарешті,з’являтись власник, який взяв на себе відповідальність за долю економіки привідповідній підтримці держави.Повернення до старих важелів управління надалістає неможливим.

Як відмічає у своєму зверненні  до ПарламентуУкраїни   Л.Д.Кучма, “арсенал старої системи господарювання практично вичерпаввсі більш-менш ефективні засоби  стимулювання сільськогосподарськоговиробництва. Треба створювати нову правову базу для нових економічних стосунківз ринковою орієнтацією на фоні роздержавлення і приватизації, з новим власникомна засоби виробництва”.

Україна має свій власний шлях  проведення економічних реформ в сільському господарстві – відродження господаря на українській землішляхом приватизації та створення рівних юридичних прав і економічнихможливостей для розвитку і здорової конкуренції усіх доцільних формгосподарювання на селі.Найбільшпоширеною при цьому залишається колективна форма організації виробництва набазі асоційьованої приватної власності на землю і майно. Досвідбагатьох країн світу показав, що саме кооперативна ідея здатна протистоятиекономічному хаосу. Справжні кооперативи (на відміну від колгоспів) діютьсамостійно в ринковому середовищі, і не підпадають під будь-який впливадміністративних державних структур.Дієздатність таких кооперативів підтверджуєміжнародна практика.

Процеси концентрації виробництва і капіталу,які проходять в  сільськогосподарських розвинутих капіталістичних країнах, якправило, набувають позитивного економічного змісту. Джереламикапіталу є оренда землі й асоційьована власність на землю та інші засобивиробництва. В західній Європі процеси концентрації всільськогосподарському виробництві  протікали по-різному в різні історияніперіоди.

Таким чином взятий реформою курс на розвитокпідсобних господарств населення вірний.Якби не було передачі землі підсобнимгосподарствам, то спад виробництва в Україні був би ще відчутнішим. Зарозрахунками, було б виробленя на 8% менше продукції. Особисті підсобнігосподарства сьогодні є стабілізуючою формою господарювання. У сучасних умовахвони гальмують спад виробництва сільськогосподарської продукції у всіхкатегоріях господарств і за умов безробіття стримують від різкого спаду рівеньжиття сільського населення,  забезпечують додатковий заробіток до мізернихпенсій та оплати праці у громадському виробництві.

Отже, і надалі слід вживати заходи щодостворення для них необхідних умов. Такий підхід відповідає прагненням селян.Опитування показало, що більшість з них не прагне бути фермерами яи вийти згромадських господарств, але бажає розширити свої підсобні господарства до1-1,5 гектара, що відповідає нормам, встановленим Земельним кодексом. Для цьогослід було б: збільшити площі їх землекористування, розширити розміриземлекористування за рахунок земельних часток (паїв); забезпечити всім бажаючимвиділення земельних ділянок під житлове будівництво на селі, всім бажаючимгромадянам України – для садівництва й городництва; передбачити наданняземельних ділянок для спільного використання під випасання худоби йсінокосіння; створювати безприбуткові кооперативи по закупівлі продукції,технічному й технологічному обслуговуванню; організовувати матеріально-технічнепостачання; забезпечити ветеренарне обслуговування, підвищення рівня племінноїсправи, організацію штучного осіменіння тварин; організовувати технологічне йтехнічне забезпечення виконання потрібних сільськогосподарських робіт,транспортне й сервісне обслуговування; організувати виробництво міні-техніки йтехнологічного устаткування для механізації трудомістких процесів.

Слід зазначити, що у господарствах населення єсвої проблеми: сомоексплуатація праці, домінування ручної праці, невеликірозміри виробництва. Проте в умовах слабкої матеріально-технічної бази великихгромадських господарств, неврегульованості економічних відносин є загальнапотреба розвивати такі господарства. На мою думку,їх можливості вичерпуються і вони можуть бути оптимальними,  коли  їх  частка  в  землекористуванні  становитеме 17-20%.

Особливу увагу слід звернути на розвиток фермерства якнової для нашої країни форми господарювання.  Фермерські господарства відріз- няються відособистих підсобних господарств населення лише більшими розмірами землекористування,  що дає змогу застосовувати техніку, працювати ефективніше.

Нині функціонує понад  35 тис.фермерських господарств. Проте ефективність використанняними землі щенадто низька. Займаючи 2,6% сільськогосподарських угідь вонивиробили  0,7% валової продукції. Вони виробляють на одиницю площі меншепродукції, ніж громадські господарства. Такий стан можна пояснити тим, що фермерськимгосподарствам надані гірші землі. Крім того, вони змушені приховуватирезультати своєї роботи у зв’язку з невдалою податковою системою.

Враховуючи прийняті Президентом України іВерховною Радою України заходи щодо звільнення сільськогосподарськихтоваровиробників від сплати податків,  а на подальшому застосування єдиногоподатку на гектар землі з урахуванням її якості, фермерам не буде сенсуприховувати від обліку вироблену продукцію.

Ефективність фермерських господарств залежитьвід розмірів їх землекористування. працьована методика визначення оптимальнихрозмірів фермерських господарств, які перебувають у межах 300-400 га. Досягтитаких розмірів можна на основі кооперації та оренди землі, земельних часток(паїв). Це дасть змогу фермерству розвиватися як самостійній формі і вконкурентній боротьбі довести свою життєздатність.

На основі поєднання приватної власності наземельну частку (пай) і колективних форм организації виробництва можна зберігтиіснуючі організаційно-господарські структури. Для цього законодавча база унас є.Законодавством України передбачено створення індивідуальних, сімейних,приватних, колективних, державних,  спільних та орендних підприємств, а такожгосподарських товариств: акціонерних, з обмеженою відповідальністю, додатковою,повною і командні.

Тому реформування можна проводити у трьохнапрямах.

Перший,коливсі власники є членами колективу, беруть участь у виробництві своєю землею,майном і працею. До них можна віднести існуючі колективнісільськогосподарські підприємства, акціонерні товариства закритого типу,сільськогосподарські виробничі кооперативи.

Економічні відносини між учасникамиколективного, кооперативного чи акціонерного формування повинні відбуватися наоснові оплати праці за виконану роботу, розподілу прибутку на основі фонди абоорендної плати.

Другим напрямом реформування колективнихсільськогосподарських підприємств є створення на їх базі приватногопідприємства. Керівник КСП може стати власником своєї частки (паю), заснувати приватне підприємство та орендувати в інших членів підприємстваземельні частки (паї) і майно. При формуванні таких підприємств слід мати наувазі, що більшість людей, вихованих ідеологією колективної участі увиробництві, поки що не завжди сприяють одного власника.

Третім  напрямом реформування є створення новогопідприємства кількома власниками, а земля й майно орендуються у їх власників. Цьому напрямувідповідають товариства з обмеженою відповідальністю (ЛТД), проте з соціальноїточки  зору, це теж не досить  стабільна система. Він має такі ж проблеми, як ів другому напрямі. Різниця між ними полягає у тому, що там один власник,а в ЛТД – кілька.

Таким чином, найсприятливішими на сучасномуетапі будуть формування, які основані на приватній власності  на землю і майнота колективних формах організації виробництва, за яких кожний учасник такоїкооперації одержує плату залежно від рощміру вкладеного у загальне виробництвокапіталу і праці. При цьому не виключені й орендні відносини. Якщоселяни надаватимуть перевагу іншим формуванням, вони законодавчо мають право набезперешкодний вихід з колективних формувань.

Умови ринку вимагають, щоб земля була увласності з правом розпорядження нею. Інакше це не власність. Протеза теперішніх економічних умов ні приватний, ні колективний власник землі, нідержавне підприємство не зможуть працювати ефективно. Тодінапрошується питання:”Навіщо така власність на землю, яка приноситьзбитки?”,і в результаті кожний власник прагнутиме звільнитисявід неї.

Тому проблематичним стає питаннякупівлі-продажу, застави і дарування земельної частки (паїв). На ціспособи відчуження, до встановлення нормальних умов реалізації продукції, заяких дотримуватиметься закон вартості, слід було б ввести мораторій на купівлю-продаж,заставу і дарування земельних часток (паїв). Це не стосується власних підсобнихгосподарств населення.

Більш раціонального господаря земля знайдечерез оренду.Нехай власник віддасть в оренду земельні частки (паї)кращому, більш дбайливому господарю. Чи це буде кооперативне об’єднання,чи існуюче колективне підприємство, чи то буде фермер чи будь-який іншийгосподар. Від цього справа лише виграє.

2.3  Оцінка ефективності діяльності різних формгосподарювання в АПК.

Передумовою ставлення ринкових відносин в Україні єреформування державної і колгоспно-кооперативної власності. З позиції становлення різних її форм досліджується проблеми власності. Вивчення власності як категорії мотиваціївисокопродуктивного господарювання і підприємництва, свідчить про те, щостановлення риноквих відносин в Україні і створення селянина-власника неможливебез зміни відносин власності. Приватизації можуть підлягати всісільськогосподарські підприємства системи АПК.

Під приватизацією розуміють перетворення їх впідприємства з колективно-пайьовою власністю, а також господарства, заснованіна приватній власності громадян. В результаті приватизації держава втрачаєправо володіння, розпорядження, користування об’єктами державноївдасності, а державні організації право безпосереднього управління.

Всі види власності – індивідуальна (приватна),колективно-акціонерна, державна співіснують між собою. Вперіод розвитку ринкових відносин велику роль відіграє конкуренція між різнимиформами власності, яка і формує їх співвідношення у сфері виробництва, обміну іспоживання. Отже, конкуренція форм власності сама по собі корисна, бо примушуєкожну форму власності вдосконалюватись. Не можна визначити, яка форма власностіє найєфективнішою. З позиції організації виробництва, найвищий економічнийпотенціал у тієї форми власності, яка забезпечує робітникові становищереального господаря виробництва, тобто індивідуальна форма власності.

З розвитком продуктивних сил рівеньконцентрації виробництва потребує все більших інвестицій, а індивідуальнавласність може забезпечити йього тільки при умові  об’єднання. Таким чином,відбувається об’єднання індивідуального майна і колективного капіталудо оптимального розміру, якого потребує виробництво. Це і єприватно-колективна форма власності (акціонерна), яка має великий економічнийпотенціал.

Одним із способів реалізації тієї чи іншоїформи власності, який найповніше відображає її суть і реалізує закладені в нійпереваги, є форма господарювання. Вона визначає дві сторони відносин:організаційно-технічну, пов’язану з технологічними процесами і не залежну від відносин власності, і соціально-економічну, що впливає з самих відносинвласності. Закономірним у розвитку суспільства є різноманітність форм власностіта господарювання – колективні господарства, акціонерні товариства, селянські(фермерські) господарства та інші. Згідно з законодавством усі форми власностівизнані рівноправними.

Пошук нових форм господарювання в умовахпереходу до ринкової економіки висунув на передній план дослідження акціонернуформу господарювання, яка має посісти відповідне місце в процесі розвитку формгосподарювання на селі, бо це є шлях створення нових суб’єктів ринкупідприємницького типу. Щодо цієї форми господарювання в аграрному секторіпогляди вчених і практиків не збігаються. Більшість вчених пов’язують вихідаграрного сектора економіки України з кризового стану з розвиткоміндивідуальної (приватної) власності.

3. Перспективи розвитку  АПК України.

3.1.Шляхи подолання кризових явищ та напрями розвитку

агропромисловогокомплексу України.

Перехід України до ринкової економіки вимагаєздійснення кардинальних змін у функціонуванні системи державного регулюваннявиробничих процесів у суспільстві. Йього суть полягає, з одного боку, у різкомузменшенні всеохоплюючого впливу державного регулювання економічного механізмугосподарської діяльності сільськогосподарських підприємств, значномупослабленні державного втручання в їх економічні процеси, а з другого – узаміні існуючих в адміністративно-плановій економіці форм і методів державногорегулювання у виробничій сфері. При цьому слід виходити з того, що рольдержавного регулювання економічних процесів у перехідний період до ринковихвідносин залишається значно вищою, ніж в умовах діяльності розвинутої ринковоїекономіки. Це зумовлюється тим, що на перехідному етапі ще не сформовані докінця умови регулювання економічних процесів широкої підприємницькоїдіяльності. Крім того, перехідний період від однієї системи до іншої, зокремадо ринкової, вимагає певного часу, потребує активної участі держави у створенніінфраструктури ринкового середовища.

На початковому періоді концептуальногоформування напрямів соціально-економічної реформи в Україні серед певноїчастини економістів і політологів превалювали погляди щодо застосування моделівільних ринкових відносин, які грунтуються на класичній конкурентній основі.Вони відносили сільське господарство до тих сфер виробництва, які вважалисьнайбільш пристосованими до освоєння моделі ринкових відносин практично безучасті державної підтримки. Проте в процесі поступово формування реальнихумов переходу агропромислового виробництва до ринкової економіки ставали всебільш очевидним,  що в сучасній кризовій ситуації розвитку продуктивних силвеликомасштабних обсягів виробництва, неминучого стрімкого розширення складних господарсько-виробничих і економічних зв’язків державне регулювання ринкових відносинстає об’єктивно необхідним.

Без постійної активності держави, її владнихструктур неможливо успішно вирішити невідкладні завдання соціально-економічногохарактеру, спрямовані на формування ринкового середовища, здійсненнядемократичного державотворення, на входження країни в  цивілізоване світовеспівтовариство.

Тільки держава, і ніякий інший атрибутсуспільного життя нації, може забезпечити економічну свободу всім суб’єктамгосподарювання, створити механізм надійного захисту населення від об’єктивноговпливу стихії ринку. Тільки держава, як система влади, може здійснити увідповідному напрямі політичні, економічні та соціальні реформи.

Зволікання в обгрунтованому визначенніпріорітету сільськогосподарського виробництва та нерішучість владних структурщодо реального надання йьому пріорітетного значення в  народногосподарськомукомплексі неминуче призвели до згортання діяльності галузей сільськогогосподарства, які покликані виконувати відповідальне соціальне замовленнясуспільства – виробляти життєво необхідні продукти харчування, доступні кожномугромадянинові країни незалежно від йього майнового і соціального стану.Відвирішення цього завдання безпосередньо залежить стабільність не тількиекономічної,  а й політичної системи країни. Відсутність законодавчогозатверджених Концепції аграрної політики України та Національної програмирозвитку агропромислового комплексу і соціального відродження села на найближчуі середньострокову перспективу, у яких були б чітко визначені орієнтириподальшого розвитку агропромислового виробництва в умовах переходу до ринку,значно знизили державну роль у протидії кризових явищ.

До основних концептуальних положень формуванняі реалізації аграрної політики України насамперед належить забезпеченняпродовольчої безпеки країни, гарантування пріорітетного розвиткуагропромислового комплексу з визнанням сільського господарства базовою галузеюекономіки народного господарства, створення умов для стабілізації танарощування виробництва сільськогосподарської продукції. Важливого значеннянабуває формування багатоукладної аграрної економіки, забезпечення свободивибору нових організаційно-правових форм господарювання на основі удосконаленняземельних та майнових відносин власності.

Одним із стратегічних напрямів аграрноїполітики України є створення умов для збалансованогопоєднання державногорегулювання економіки агропромислового виробництва з економічною свободоюпідприємств і організацій в умовах переходу до ринкових відносин. Державнапідтримка розвитку агропромислового комплексу спрямовується на забезпеченнясоціально-економічного захисту вітчизнянох сільськогосподарськихтоваро-виробників, формування внутрішнього ринку продовольства, матеріальнихресурсів, робочої сили та  виведення агропромислового виробництва на світовийринок.

Особлива увага звертається на удосконаленняорганізаційно- економічних механізмів цінового регулювання,кредитно-фінансової системи та податкової політики, спрямованих  настимулювання розвитку агропромислового виробництва. Чільнемісце відводиться державі щодо забезпечення прискореного розвитку вітчизняногосільськогосподарського машинобудування та хімічної промисловості для повногозабезпечення агропромислового виробництва сучасною технікою, мінеральнимидобривами, хімічними засобами захисту рослин, препаратами ветеринарної медецинидля потреб  твариницьких галузей. Вектор інвестиційної політики спрямовуєтьсяна відновлення та розвиток ресурсного потенціалу сільськогосподарськоговиробництва та  харчової промисловості. Важливим напрямом аграрної політики нині євідновлення роботи зрошувальних і осушувальних систем з метою ефективноївіддачі меліорованих земель як одного із  джерел нарощування виробництвасільськогосподарської продукції.

У практичну площину передбачається спрямуватирозвиток інтеграційних процесів у виробництві сільськогосподарської продукціїта її промислової переробки з метою виготовлення високоякіснихконкурентоспроможних кінцевих продуктів споживання. Успішне вирішенняпродовольчої проблеми вимагає навідкладного освоєння новітніхресурсозберігаюячих технологій виробництва екологічно чистоїсільськогосподарської продукції та збереження навколишнього природногосередовища. Доскладових забезпечення розвитку агропромислового комплексубезпосередньо включається формування державної науково-технічної політики, організація наукового,  інформаційного та кадрового забезпечення агропромисловоговиробництва, розвитку селекції і насінництва сільськогосподарських культур таселекційно-племінної справи у тваринництві та рибництві.

Аграрна політика повина мати чітко вираженусоціальну спрямованість, вектор якої зорієнтований на відродження і соціальнийрозвиток села, створення повноцінного соціально-диттєвого середовища всільських поселеннях. Ці та інші положення знайшли відображення уновому варіанті проекту Концепції аграрної політики України, яка розглянута ісхвалена. Кабінетом Міністрів України.

З урахуванням концептуальних положень аграрноїполітики розроблений проект Національної програми розвитку агропромисловоговиробництва і соціального відродження села України на 1999-2010 рр., у якійвизначені основні напрями та шляхи розвитку однієї з важливих складовихекономіки країни. В основу Національної програми покладений поетапний характерїї реалізації. На першому етапі(1999-2000 рр.) головним завданням є зупиненняспаду агропромислового виробництва в країні, створення умов для йього стабілізаціїшляхом організації раціонального використання наявного ресурсного потенціалу,формування економічного механізму освоєння ринкових відносин. Другийетап(2001-2005 рр.) характерезується нарощуванням виробництва сільськогосподарськоїпродукції, активізацією формування соціальної інфраструктури села в складікомунальної власності, наповненням внутрішнього і зовнішнього ринкупродовольства держави. Протягом третього етапу (2006-2010 рр.) в основномусформована багатоукладна економіка агропромислової сфери, забезпечуватиметьсярозвиток виробництва на основі реалізації державних, галузевих та регіональнихпрограм, збалансованих обсягів виробництва з ресурсним потенціалом.

3.2Оновні проблеми та перспективи розвитку АПК.

 Складний період переживає нині наша країна. Економіка всьго народногогосподарства, у тому числі і його складова частина АПК, перебувають у кризовомустані. Велика відповідальність лежить на корпусі економістів країни, якіповинні здійснювати реформування існуючого економічного механізму в напряміринкових відносин. При цьому з об’єктивних причин самим економістам у ходіреформ слід переозброюватися, тому що в ринковій економіці існує свій апарат,відмінний від апарату періоду адміністративно-командної системи управління.Потрібно оволодіти й користуватися теорією попиту і пропозиції, граничноїкорисності, концепцією ціни виробництва, законами конкуренції, маркетингу,інфляції, біржової торгівлі, процесами хеджування, опціонів, спекуляції,кривими Філіпса і Лафера, поєднання вільного ринку та елементів державногорегулювання і т. д.

Не викликає сумніву той генеральний курс, який був обраний напроведення глибоких економічних реформ в АПК країни і перехід до ринковихметодів господарювання. На превеликий жаль, маючи в сільському господарствівеликі національні та природні потенціальні можливості, ми не змогли створитиконкурентоздатного товаровиробника з питань продуктивності праці. І — що самеголовне — Україна не забезпечила собі перших місць у світі за тривалістю життяїї населення. А це, мабуть, найбільш комплексний показник ефективностісуспільного виробництва взагалі і АПК зокрема. Наше виробництво булонадзвичайно енерго-, матеріало- і трудомістким. За цих умов країні відводиласьроль сировинного придатка для країн із розвинутою ринковою економікою.

Рівень душового споживання в 1999р. був нижчим від рівня рекомендованихнорм по овочах і баштанних культурах на 47%, по плодах та ягодах — на 59, пом’ясу і м’ясо-продуктах — на 40, по яйцях — на 45, по олії і маргарину — на 37,по рибі і рибопродуктах — на 79% (10, с.77).

Протягом останніх років все сільськогосподарське виробництво було збитковим.

Але у чому ж причина такого стану? Ряд економістів пояснює це тим, що вУкраїні реформи не йдуть. Проте з цим важко погодитись. За минулі роки в АПКвідбулися величезні зміни в економічних відносинах: ліквідовано    ранішеіснуючу систему заготівель сільськогосподарської продукції іматеріало-технічного постачання, систему ціноутворення, страхування,кредитування, оподаткування, держава практично повністю усунулася відуправління АПК. Кардинальні зміни відбулися в питаннях, що стосуютьсявласності, землі й майна. Отже, багато зроблено, але бажаних результатів немає.

На думку провідних економістів, різкий і такий тривалий спадсільськогосподарського виробництва, його ефективності значною мірою зумовлениймакроекономічними факторами, непослідовністю й безсистемністю реформ,неврахуванням психології вітчизняного товаровиробника, яка формуваласядесятиріччями, і тих політичних суперечностей, що існують нині.

Суцільна руйнація, безперечно, неефективної адміністративно-командноїсистеми управління економікою здійснювалася внаслідок безсистемної і своєчасноїїї заміни більш результативною ринковою системою, надмірним сподіванням насаморегулюючу роль “невидимої руки” ринку.

У світовому співтоваристві Українську державу, передовсім, визнають якзначного потенційного лідера з виробництва найважливіших продуктів харчування:зерна, цукру, олії, м’яса, продуктів переробки молока, овочів, плодів, ягідтощо. Співробітничати висловлює бажання значна кількість компаній усіх безвинятку високорозвинених країн світу. Використати цей настрій іноземнихінвесторів, створити умови, щоб економіка Украіни змогла отримати якомогабільшу вигоду,— святий обов’язок тих, хто причетний до керівництва державою, ізокрема аграрною сферою, на всіх рівнях управлінської ієрархії.

Багатство держави визначається вмінням народу повною міроювикористовувати природний потенціал (і чим він різноманітніший, тим краще). ВУкраїні головним ресурсним потенціалом є земля. Можна навести два приклади. Українах Західної Європи з одного гектара посівів цукрових буряків одержують 8 — 10 тонн цукру, в нас 1998року — лише 2,6 тонни, а в сприятливому 1990-му — 3тонни. Хоча є всі можливості, щоб виробляти 10 — 12 млн. т цукру. За цих умовможна реалізовувати на зовнішньому ринку близько 7 — 8 млн. т, а це 4 — 5 млрддоларів США. Аналогічним резервом для зміцнення економіки є соняшник. Вихід вцій галузі на європейський рівень урожайності та переробки може додатково забезпечити2,5 — 3 млрд доларів .

Таким чином, лише за рахунок цукрових буряків та соняшнику ми можеморозв’язати проблему постачання газу для всього народного господарства. Українає також великим виробником зерна, м’яса і молока, плодів та ягід. Але наявнірезерви використовуються лише на третину.

Насамперед потрібно зорієнтувати вітчизняну промисловість (хімічну,машинобудівну) на виготовлення для галузей АПК необхідних машин, обладнання,добрив та засобів захисту рослин і тварин. За якістю та стандартами вониповинні відповідати усім вимогам технологічного процесу. Візьмемо для прикладумолочне господарство країни. Сьогодні значне поголів’я корів знаходиться нетільки в колгоспах, а й в особистих господарствах населення. Однак молочнапродукція приватного сектора потрапляє на ринки в дуже обмеженій кількості.Виходить, що виробничий потенціал села не повністю працює на потреби споживача,усього населення держави. А це великі втрати для суспільства. Потрібно, щоб укожному з 30 тис. сільських поселень діяли молочні пункти. Це не важко зробитимісцевій владі. Головне — забезпечити пункти потрібним обладнанням, тобто,холодильним устаткуванням, засобами контролю жирності, загальної якості молокатощо. Йдеться про забезпечення сучасного рівня переробки молока відповідно досвітової практики.

Відповідальні завдання постають перед Міністерством промисловості щодозабезпечення сільськогосподарського виробництва мінеральними добривами. Якщосільське господарство не буде забезпечуватися добривами та іншими хімічнимизасобами, то з економічної точки зору підприємства хімічної промисловостістають непотрібними Україні. Наприклад, в зоні Полісся без добрив вигіднішевзагалі не сіяти. Але ж допустити цього ніяк не можна. Не можна і закритихімічні заводи, бо люди, які на них працюють, залишаться без роботи. У підсумкусуспільству належить виявляти увагу до всіх галузей сільського господарства, допитань технічного переозброєння АПК.

Загрозливим є стан оплати праці на селі. Якщо в 1990 році за рівнемсередньомісячної заробітної плати працівники сільськогосподарських підприємствперебували на рівні середньої оплати по народному господарству (94%), то в 1999р. вона становила всього 49%. За рівнем оплати праці сільське господарствозаймає 23 місце серед 25 головних галузей народного господарства. Протетривалий час таке “самопоїдання” природних і трудових ресурсів продовжуватисяне може. Далі — катастрофа. Правда, слід зазначити, що катастрофа стосуєтьсяпереважно товарного виробника. Сільське господарство, як специфічна галузь, увигляді натурального виробництва і за цих умов не зникне.

Ключове місце сільського господарства у народногосподарському комплексіобумовлює потребу негайного розв’язання проблеми узгодження цін і прибутковостіпідприємств аграрної сфери. Йдеться про необхідність внесення серйозноїкорекції в економічний механізм. Його функціонування, на жаль, не вирішує питанняфінансового забезпечення комплексу.

Сільське господарство належить до консервативної сфери діяльності. І цемає об’єктивне пояснення. Галузь просто не може оперативно відгукуватися назміни цінової чи фінансової ситуації, як це, скажімо, відбувається на ринкуцінних паперів. Зважаючи на це, у всьому світі сіль-ське господарствопідтримується державою. Це робиться по-різному. У США на підтримку вирощуваннялише пшениці застосовується близько 20 різних дотацій та субсидій.

Досвід більшості країн ринкової економіки показує, що товар іде довищої ціни. При низьких цінах на продукцію сільського господарства значнакількість необхідних товарів (трактори, комбайни, добрива тощо) до землі ніколине прийдуть, технічне переозброєння галузі не відбудеться.

Вихід із становища, яке склалося в АПК, вбачається насамперед вудосконаленні економічного механізму господарювання, уведення длясільськогосподарських товаровиробників нехай і жорстких, але певних “правилгри”, які забезпечували б для тих, хто нормально працює, хоча б мінімум умовпростого відтворення.

Треба зменшити фактичний податковий прес на товаровиробника завдякиуведенню основного податку на землю й на прибуток.

Потрібно, щоб економічний механізм для АПК був системний, постійний івідомий хоча б на кілька років.

Необхідно уточнити наявні програмні документи з питань соціальногорозвитку села і життєзабезпечення сільського населення, визначити джерела фінансуванняпрограм, їх конкретних виконавців і строки реалізації. На особливу увагузаслуговує продовольче та інше забезпечення пенсіонерів і решти категорій незайнятого в аграрному виробництві сільського населення з урахуванням можливостейрозвитку фермерства та інших форм приватног підприємництва на селі.

Слід забезпечити товаровиробнику своєчасність виплат за реалізованупродукцію, зробити реструктуризацію його боргів, що усуне бартерні відносини.

Кожному товаровиробнику варто постійно й чітко підраховувати витратисвого виробництва і знати, що в ринкових умовах доцільно виробляти тільки те,що можна вигідно продати.

Потрібно усвідомити, що в ринковому середовищі мають функціонувати усіскладові економіки, в тому числі ринок паперів та ринок землі. Тому твердженняокремих політичних лідерів про те, що ми за ринкову економіку, але проти ринкуземлі, виглядають досить дивно.

Земля має бути включена в ринкові відносини послідовно. Передовсім, слідвизначати її вартість і будувати земельні відносини тільки через вартіснезіставлення. За всю історію, іншого методу, як зіставлення в грошовомувираженні будь-яких відносин, в тому числі земельних, не знайдено.

Наступною проблемою аграрної реформи є активна інтеграціятоваровиробника, переробних підприємств і торгівлі. Це дасть можливістьобминути всілякі посередницькі накрутки банківських і торговельних систем,своєчасно забезпечувати всі ланки виробничого процесу коштами, вийти зі своєюпродукцією на зовнішній ринок.

Важливим є створення ринкової інфраструктури: бірж, торгових будинків,брокерських і дилерських контор, земельного банку. Ці установи повиннітерміново замінити зруйновану систему збуту сільськогосподарської  продукції тапостачання матеріально-технічних засобів.

Якщо Верховна Рада, Президент і Уряд України вживуть необхідних заходівпо пріоритетному розвитку АПК України  то вже в найближчі роки буде створеновсі необхідні передумови для активізації кардинальних змін у продуктивних силахінших галузей матеріального виробництва, бо у всі часи село було і залишаєтьсяоднією з головних сил, яка забезпечує економічний суверенітет нашої держави.

Перспективи України аграрної

Багаті чорноземи, працелюбний народ ібідність – це нинішня Україна. Більш відома скандалами, корупцією іперманентною політичною кризою, вона досягає два роки поспіль рекордногозростання ВВП. Ось-ось заговорять про Україну як emerging market, бо потенціалросту дійсно існує. Хто скористається ним, які ринки відчують?         

Реформа АПК – темпи занадто низькі:Українські владні еліти докінця тисячоліття не відчували перспектив аграрного ринку і були цілком зайнятіперерозподілом промислового сегменту. Анерозвиненість громадянського суспільства дозволяла панувати популізму, якимвіртуозно користувалися влада і комуністи. В буденних і виснажливих політичнихбаталіях політтехнологи лінувалися міняти карти поточних розкладів, і тому набагатих чорноземах продовжували працювати голодні і працьовиті прихильникикомуністичних ідей.

Важливий сигнал для ринку — прийняттяЗемельного кодексу. Відразу стало зрозуміло, що агроринок має дійснийпотенціал, що цей потенціал значний і ним треба скористатися. Незважаючи на те,що купівля/продаж землі кодексом заборонена до 2005 р., а іноземцям взагалізаборонено купувати землі с/г призначення, нагромадження земельної власностівже почалося. За деякими оцінками, третина орних земель вже належить крупнимукраїнським землевласникам. Причому компанії з іноземним капіталом в той чиінший спосіб також вже володіють значними масивами земель.

Потенціал: У поточному році під озимими було засіяно 15 млн. га.При низькій забезпеченості технікою, добривами та ЗЗР було зібрано 40 млн. тзерна при середній урожайності 3 т/га. Пшениці, зокрема, було зібрано 21 млн.т, з яких продовольче зерно складає половину. На експорт піде до 7 млн. тзерна: в основному фуражна пшениця та фуражний ячмінь. Соняшника зібрано 2,4млн. т, урожайність 1 т/га.Цукрового буряку – 16 млн. т, урожайність – 18,7т/га.Кукурудзи – 3,3 млн. т, урожайність – 3,04 т/га.Виробництво рапсу в Українізбільшилося на 71% порівняно з минулим роком.Після тривалого спаду втваринницькій галузі почався ріст. Приріст обсягів ВВП в с/г в 2001 р. складеблизько 10%.Найбільший прорив відбувся в переробній галузі – ріст ВВП там склав22% проти 25% торік. Переробна галузь АПК лідирує також по залученнюінвестицій. Потенціал виробництва (з технічної точки зору – лише впровадженняновітніх технологій) може забезпечити 2-4-кратне збільшення врожайності, некажучи вже про потенціал традиційного тваринництва, садівництва таовочівництва. Все це дозволить Україні безперешкодно захопити одноосібнелідерство на агроринку СНД. Для України агроринок СНД є надзвичайно важливим.Там сьогодні, як і в Україні, спостерігається зростання ВВП, тоді як світоваекономіка знижує оберти. До того ж погіршення світової економіки може навітьпіти Україні на користь, бо її економіка не інтегрована у світову в найбільшвразливих її сегментах, що дасть їй певні переваги в боротьбі за ринки збутупродовольства. Навіть епізоотії сказу корів та ящуру, що паралізували ціліринки в Європі, обминули Україну стороною.

Можна стверджувати, що на традиційних ринках ПівнічноїАфрики, Близького Сходу, Кореї тощо позиції України тільки посиляться внайближчі роки. І тоді можна буде почати облогу Єврозони. В успіху облоги можнане сумніватися – штучні торгові обмеження і квоти будуть відмінені через однепрагматичне бажання – споживати здорову органічну їжу.

Зараз вже можна уявити собі 2-4-кратнезбільшення товарно-матеріальних потоків у галузі, що залежить тільки відчорнозему, сонця і людей, загальною вартістю в сотні мільярдів доларів. Отже,це і є emerging market? Ні, це лише оптимістичний сценарій.

Хто скористається?Як завжди,скористаються перші, які не побояться корупції, недосконалого судочинства, податковогота митного пресингу. Все це взагалі можна було б списати на накладні витрати,пов’язані з проникненням на ключовий ринок. Проте головною проблемоюзалишається перманентна нестабільна політична ситуація, що абсолютно виключаєдовгострокове стратегічне планування.

Політичні ризики України великою міроюзалежать від особистих моральних якостей вищого керівництва В країні задесятиріччя незалежності не сформувався прошарок середнього класу. Громадянськесуспільство в звичайному розумінні цього слова практично не помітне вповсякденному політичному житті, а можливо, його просто немає. Напевно, це теждемократія, проте вона занадто часто стає заложником особистості. В березні вУкраїні відбудуться вибори до парламенту, і тільки результати цих виборів дадутьоднозначний сигнал для інвесторів – бути чи не бути в аграрній Україні emergingmarket. Треба дочекатися весни 2002 р.

Ринок в очікуванні агробуму: До початку переділу чорнозему основні подіївідбувалися в переробній галузі. Інвестори, незважаючи на політичні ризики,однозначно вибирали переробку як початковий плацдарм до проникнення на ринок. Восновних сегментах продовольчого ринку вже з’явилися поодинокі крупні гравці.Вони будують надійні мережі збуту та постачання, а їхні дилерські мережі проникаютьу всі регіони. Проте споживчий ринок України здебільшого (по основній масіпродовольства) перебуває в жалюгідному стані через низьку платоспроможністьнаселення. Кока-Кола, МакДональдс і ін. присутні на ринку тільки тому, що цейсегмент занадто важливий у стратегічному плані. Це ворота, це ключ допродовольчого ринку СНГ і Росії. Тому-то дехто дозволяє собі розкіш працюватизі збитками в очікуванні подальших надприбутків.

Але певні зрушення в споживанні все жз’явилися. Про це свідчать помпезні святкування з приводу пуску в експлуатаціючергового гігантського модернового супермаркету. Незважаючи на значну кількістьтаких супермаркетів у великих містах України, черги до кас у них останнім часомне зменшуються.

Точки ростyнадприбутковініші В найближчі роки використаннясучасних технологій при виробництві зернових, масляних та кукурудзи призведе допокращення якості та збільшення урожайності. Переробка та продаж фасованоїпродукції залишаться і надалі прибутковою нішею для інвестицій.

Особлива увага до рапсу, сої, овочівництва татваринництва. ГМ технології відкриють український ящик Пандори. Можна впевненостверджувати, що ГМ технології будуть інтенсивно запроваджуватися, незважаючина законодавчі та інші обмеження і заборони. Бізнес в Україні засвоїв жорсткізвичаї і правила, коли для виживання часто (читай – майже завжди) треба свідомойти на порушення митного чи податкового законодавства. Модель бізнесу в Україні– це ще не конкурентна модель, але вже і не цілком протекціоністська. Дійснірозміри пільг та протекціоністських проектів в Україні ніхто точно нерозраховував, проте в боротьбі за споживача перемагають ті, хто не сплативмита, або податків, або того й іншого разом. Так що ГМ технології як ніколипідходять для задоволення потреб виживання в неконкурентній боротьбі.

Хоча заради захвату перспективного івисоколіквідного ринку Єврозони також інтенсивно розвиватиметься органічнеземлеробство (вкупі з переробкою та дистрибуцією), і це буде окремий, добретехнологічно оснащений і дуже перспективний сегмент агроринку.

Зараз вже можна! Інвестувати в Україну можна вже зараз. Перевагуматимуть проекти, мало обтяжені проблемою позиціювання на внутрішньому ринку інезалежні від довгострокових складових, бо темпи росту платоспроможності50-мільонного населення країни залишаються надто низькими, а політичні ризики –надто високими.

Проект “Біодизель” – один із тих, що задовольняє цимкритеріям. За останні роки рапс набув в Україні масового поширення. Щорічно врізних областях землі під рапс збільшуються в 2 і більше разів. У той же часінфраструктура для зберігання та переробки рапсу практично відсутня в Україні.Отже, проект “Біодизель” – це побудова інфраструктури зберігання та переробкирапсу на біопаливо, шрот і гліцерин. Ринок збуту екологічного палива – всяЄврозона, де вже зараз діють пільги на використання екологічних біопалив. Доцього треба додати ще й податкові та митні пільги при розміщенні експортногопроекту в одній із вільних економічних зон України.

До такого роду проектів також належать давальницькі талізингові проекти, які можуть виконуватись за участю та за підтримки іноземнихбанків, що вже діють в Україні. Це також можуть бути ефективні проекти в галузівирощування лікарських рослин та технічних культур.

До екзотичних, але дуже привабливих проектів (на які вУкраїні чекає велике майбутнє) належать аутсорсінг високих технологій, біотехнологічнідослідження та програмування. Українці – одна з найосвіченіших націй,  внедалекому минулому мали наукові школи та дослідні центри, в тому числі в аграрномусекторі науки. Для розвитку проектів “аутсорсінг” не потрібні значнікапіталовкладення. Персональні комп’ютери та Інтернет є повсюдно в Україні, а3-5 безробітних талановитих вчених знайти при бажанні не так уже  й складно.

3.3 Інветиції в АПК і продовольча безпека.

Затяжна системна криза в державі зумовила різкий спад інвестиційноїдіяльності, особливо в агропромисловому комплексі. За даними ДержкомстатуУкраїни, капітальні вкладення в АПК з усіх джерел фінансування за 1990-2000 рр.скоротились у понад 10 разів. Економісти-аграрники зазначають, що у розрахункуна 1 га угідь інвестиції становили у 1998 році лише 15 гривень і не достатнідля придбання навіть ручного інвентарю.

Слід при цьому зазначити, що зменшення обсягів виробництва в сільськомугосподарстві найбільшою мірою корелювало саме з динамікою падіння обсягівкапітальних вкладень у зазначену галузь. Зокрема, валова продукція сільськогогосподарства України у 2000 році становила менше половини від рівня 1990 року.По основних видах продуктів харчування (м'ясо, ковбасні вироби, тваринне масло,молоко, сири, олія, цукор, борошно, крупи, хліб і хлібобулочні вироби,кондитерські вироби та консерви) падіння їхнього виробництва за період1990-2000 рр. коливалося від 50 % до 90 %. Тобто у 2000 році обсяги цихпродуктів становили від половини до десятої частини того, що вироблялось у 1990році.

Майже повністю припинились процеси відтворення й оновленняматеріально-технічної бази АПК. Відтак, в аграрному виробництві відбуваєтьсядеіндустріалізація та перехід на ручну працю. Вибуття основних засобіввиробництва сільськогосподарських підприємств майже утричі перевищує їхнєнадходження. Хоча капітальні вкладення у переробну сферу АПК України впродовжостанніх трьох років мали тенденцію до певного зростання, їхня частка увартості виробничих основних фондів у 1990-2000 рр. становила менше 5 %. Длязбалансованого ж відтворення виробничого потенціалу цієї сфери необхідно втричібільше інвестицій. Нині тут функціонує велика кількість інвестиційномалопривабливих, технологічно відсталих, переважно фондо- й енергоємнихвиробничих потужностей, неспроможних випускати високоякісні продукти харчуваннявідповідно до вимог міжнародних стандартів.

Трудовий аграрний потенціал, як найважливіша складова його виробничогопотенціалу, також використовується з низькою ефективністю, а продуктивністьпраці має сталу тенденцію до падіння. Кількість працюючих у сільськомугосподарстві, включаючи й особисте підсобне господарство, у 2000 році залишиласяпрактично на рівні 1990 року — близько 5 млн осіб, незважаючи на дворазовезменшення обсягу валової сільськогосподарської продукції. Все це призвело дотого, що склалася критична ситуація із забезпеченням соціально-економічнихоснов відтворення людських ресурсів в аграрному секторі. Витрати на відтворенняробочої сили тут становлять тільки половину того низького рівня, який має місцев промисловості.

Витрати на протиерозійні та інші землеохоронні і меліоративні роботипостійно зменшуються. Зокрема, витрати на охорону земельних угідь за період з1990 по 2000 рр. скоротились у 25 разів. Площа еродованої ріллі протягомостанніх років збільшилась на третину і щорічно розширюється на 100 тис. га, авміст гумусу в грунтах знизився на 25 %. Незважаючи на те, що за 90-і рокизначно зменшились обсяги виробництва аграрної продукції, індустріальнітваринницькі комплекси практично повністю припинили свою діяльність та різкозменшилося застосування мінеральних добрив й агрохімікатів, екологічний станнавколишнього природного середовища загалом майже не поліпшився.Природно-ресурсний потенціал аграрного виробництва втрачає свої відновлювальніта асиміляційні можливості, що загрожує ресурсо-екологічній безпецісуспільства, а зрештою — й продовольчій безпеці.

Проблема продовольчого забезпечення населення і продовольчої безпекизалежить не лише від фізичної потреби у продовольстві різних груп населення, ай від рівня їхньої платоспроможності. Зазначимо, що за 90-ті роки реальнідоходи населення України знизились у середньому більше ніж у чотири рази. Ценегативно відбивається на вітчизняному аграрному виробництві, оскільки попит найого продукцію падає і воно не одержує необхідних коштів для модернізації тарозширеного відтворення. Водночас при зменшенні обсягів і підвищенні цін напродукцію вітчизняного виробництва зростає продовольчий імпорт. Згідно світовихкритеріїв продовольчої безпеки країни, гранично-критичне значення імпорту неповинно перевищувати 30 %. У протилежному випадку це означатиме втратупродовольчої незалежності та безпеки держави.

Обсяги закупівлі продуктів харчування за кордоном продовольчо залежнимикраїнами збільшуються і це стимулює агробізнес держав-експортерів донарощування їхнього виробництва. В результаті країни імпортери витрачаютьобмежені власні та позичені валютні кошти на закупівлю продовольства, а несучасних агротехнологій й агрохімікатів, стійких до шкідників і хвороб сортіврослин, нових порідних ліній тварин, птиці тощо, так потрібних для піднесеннявласного сільського господарства. Таким чином, продовольчо залежна країнапотрапляє у своєрідне «замкнене коло». Внаслідок зростання попиту напривабливо оформлені, часто й дешевші імпортні продукти харчування відбуваєтьсяопосередковане інвестування останніх через внутрішній споживчий ринок країни-імпортера.Піднесення ж національного агропромислового виробництва стримується відсутністюдостатніх ресурсів і валютних коштів. За даними Держкомстату України, в останнідва роки імпорт продукції харчової промисловості в 2 рази перевищував її експорт.

Наприкінці 90-х років рівень продовольчої безпеки України знизився докритично небезпечної межі. За даними ФАО — сільськогосподарської організаціїООН — критично небезпечним вважається рівень споживання продовольства уполовинному обсязі від науково обгрунтованих раціональних нормативів.Насамперед це стосується м'яса і риби, а також яєць, молочних продуктів,плодово-ягідної продукції та винограду. За даними Держкомстату Україникалорійність харчування населення за 90-і роки зменшилася до рівня 70 відсотківвід нормативу. Однак за усередненими даними приховується надзвичайно великадиференціація між групами населення. Зокрема, у 2000 році понад 60% населеннямали середньодушовий дохід нижчий за середній по Україні, а більше чверті — нижчий за межу малозабезпеченості. Відповідно третина населення знаходиласьнижче межі продовольчої безпеки, а чверть — недоїдала. Отже, є всі підставистверджувати, що нині продовольча безпека України знизилась до критичнонебезпечного рівня. Причому поки що має місце стала тенденція до подальшогопогіршення ситуації.

Таким чином, зменшення інвестицій, падіння виробництва в національномуАПК і зменшення споживання вітчизняних продовольчих товарів є однією з важливихпричин подальшої деградації та занепаду аграрного сектора України, зношення йруйнування його потенціалу, падіння ефективної родючості грунтів, зменшеннявмісту в них гумусу і падіння врожайності навіть на високо родючих чорноземах.Україна починає втрачати цю велику перевагу. Структурна розбалансованість ідефіцит окремих виробничих ресурсів, насамперед, матеріально-технічних йенергетичних, призводять до неефективного використання навіть того, що щезбереглося і функціонує. Внутрішній агропродовольчий ринок України постійнопоповнюється продуктами харчування закордонного виробництва, які досить частозавозяться контрабандою, нерідко сумнівної якості, з понаднормативним вмістомшкідливих інгредієнтів та простроченим терміном зберігання, що негативнопозначається на здоров'ї української нації. Все це переконливо свідчить: нашійдержаві вкрай необхідна національна агропродовольча доктрина.

При розробці доктрини потрібно виділити орієнтири і пріоритети.Розглянемо прямі іноземні інвестиції в АПК. Взагалі, інвестиції зарубіжнихкраїн в економіку України, зокрема в АПК·, залишаються незначними. У 1999 роцібуло скасовано систему пільг для іноземних інвесторів, що майже не вплинуло надинаміку вкладень і пріоритети інвесторів.

Серед основних галузей національної економіки найпривабливішою дляіноземних інвесторів є харчова промисловість. Наприкінці 2000 року обсягиіноземних інвестицій у харчову промисловість, сільське господарство,боршномельно-круп'яну і комбікормову промисловості складали майже 760 млндоларів, або 26 відсотків їхнього загального обсягу. Найбільші обсяги іноземнихінвестицій в сільське господарство надійшли із США, Ліхтенштейну,Великобританії, Німеччини і Нідерландів (разом 75 відсотків), у харчовупромисловість — з Нідерландів, США, Німеччини, Швейцарії і Великобританії (85відсотків), у борошномельно-круп'яну і комбікормову промисловості — із США (90відсотків).

У регіональному аспекті іноземні інвестори віддають перевагу містуКиєву, Київській, Донецькій, Запорізькій і Полтавській областям. Загальніобсяги іноземних інвестицій у ці регіони на кінець 2000 року становили більше 2млрд доларів (65 відсотків). Останніми роками підвищилась зацікавленістьіноземних інвесторів до виробництва соняшнику в зазначених регіонах. Питанняполягає в тому, хто використовує можливу вигоду від експорту продукції. Ця проблемасплелася у цілий клубок рішень, які суперечили одне одному. В цілому втрачалитоваровиробники і держава. Останнім часом перевага утримується на боціприбічників обмеження експорту насіння. З позиції агротехніки вирощуваннясоняшнику означає надмірне виснаження посівних площ. Крім того, вигіднішеекспортувати олію, а не насіння.

Можна вважати, якщо іноземні інвестори зацікавлені згаданими регіонамиі підгалузями АПК, то це найбільш конкурентоспроможні і найбільш придатні дляекономічного зростання аграрні об'єкти в Україні

Висновки

Перехід України доринкових відносинвимагає в аграрно-промисловомукомплексі розробки нових підходів до стратегіїаграрної політики, спрямованої на формування продовольчої безпеки країни, пріоритетністьрозвитку сільського господарства, докорінну пере­будову економічних, соціальнихта правових відносин в аграрній сфе­рі, свободу підприємництвата конкуренції.

Одним з основних резервів росту ефективностісільськогосподар­ського виробництва є раціональне використання головного засобуви­робництва — землі. Тому капітальні вкладення в сільське господарст­во в першу чергу повинні бути використаніна заходи щодо збереження земель, підвищення родючості грунтів, що обумовитьзростання продук­тивності землеробства і,зокрема, створення стійкої кормової базитваринництва.

Ряд законодавчих і нормативних актів, що прийняті останнім часом, сприяють розвитку на селінових форм господарювання, і кожна з них у процесі конкурентної боротьби можедовести свої переваги.

Земельні відносини в Українірегулюються чинними законодавчими актами, згідно з якими запроваджені трирівноправні форми власності: державна, колективна і приватна.Саме на приватній формі власності і грунтується діяльністьселянських (фермерських) господарств як самостійної юридичноїодиниці. Розвиток саме цих господарствповинен стимулюватисьвільною конкуренцією на ринку з державними ікооперативними підприємствами, бо його основними завданнями,як відомо, є: виробництво, переробка і збут сільськогоспо­дарської продукції;розвиток підсобної діяльності для раціонального використання природних і трудових ресурсів,земельних угідь, поліп­шення їх родючості;участь працею або коштами в соціальномурозвитку села, де розташоване фермерськегосподарство.

Незважаючи на окремі песимістичнівиступи, що фермер всіх не на­годує, розвиток сільськогосподарських господарств на рівні з велики­ми підприємствами в Українінеобхідний, бо на землі  має бути госпо­дар і вироблена продукція повинна відповідати більш якісним показникам, а дляцього потрібно надавати всіляку підтримку фермерам.

Майбутній шлях розвитку АПКУкраїни можна роздивитись на прикладі АПК розвинутих країн. АПК розвинутихкраїн Заходу включає від 20 до 30% всього працездатного населення, його кінцевапродукція — це результат взаємодії галузей усіх сфер міжгалузевої кооперації.Роль первинної виробничої ланки в сільському господарстві цих країн поступовопереходить від фермерських і селянських господарств до великих капіталістичнихферм, аграрно-промислових об'єднань та агрокорпорацій. Набуває поширення такожкооперація фермерських господарств, які об'єднуються у збутові, споживчі,кредитні спілки, кооперативи для забезпечення виробничих послуг, спільноговикористання та ремонту техніки та ін.

Оскільки окремим фермам і навітьсільськогосподарським коопераціям придбати всю необхідну техніку неможливо, ачасто й економічно невигідно, в розвинутих країнах світу набуло поширеннясервісне інженерно-економічне забезпечення з боку технічних центрів крупнихмашинобудівних фірм, дилерських підприємств (які є економічно або юридичнонезалежними). Так, до послуг дилерських підприємств у США, Канаді,Великобританії та інших країнах вдаються від 70 до 90% фірм — виробниківсільськогосподарської продукції.

Найрентабельнішими в діяльностітаких дилерських підприємств є оренда і прокат сільськогосподарської техніки. ВНімеччині, Швеції та Скандинавських країнах сервісне інженерно-технічнезабезпечення ферм здійснюється через технічні центри. У Франції, Італії,Великобританії та інших країнах поширені кооперативи для спільного використаннясільськогосподарської техніки. В аграрно-промисловому комплексі розвинутихкраїн світу практикується продаж фермерам машинобудівними фірмами техніки укредит і постачання фермерами сільськогосподарської продукції у магазини.

Враховуючи це, при виробленні тареалізації аграрної політики в Україні помилково робили ставку лише настворення селянських (фермерських) господарств, на домінуванняприватної власності. Адже аграрно-промислові об'єднання (як основна формаекономічних зв'язків в АПК) здійснюють спеціальний випуск продукціїрослинництва і тваринництва, займаються її первинною обробкою і зберіганням,вступають у виробничу кооперацію з постачальниками промислової продукції длясільського господарства.

Держава активно регулюєдіяльність АПК через механізм цін, оподаткування, кредитну політику, наданнясубсидій для сільського господарства, шляхом заохочення експортусільськогосподарської продукції та ін. Слід звернути особливу увагу на зберігання,переробку та реалізацію сільськогосподарської продукції (в Україні через поганезберігання втрачається близько 25% всієї продукції).

Припроведенні аграрної політики урядовим структурам
необхідно перейти від обіцянок підтримки сільського господарства до вжиттяреальних заходів для відродження села, яке повинно стати основою національноговідродження.

Список   використаної   літератури

1.   Державний комітетстатистики Статистичний щорічник України за 2000р. – Київ: Техніка, 2001

2.   В. М. ЮрківськийЕкономічна географія. – Київ: Либідь, 2000

3.   Глафура Славицкая. Анализхозяйственной деятельности АПК. – Минск: Экоперспектива,1999

4.   Заред О. І. Соціально –економічна географія України. – Львів: Світ, 1999

5.   Б. Р. Заблодський, М. Ф.Коношко, Т. С. Смовженко Економіка України. – Львів, 1997

6.   Паламарчук М. М.Економічна географія. – Київ,1999

7.   Шпичак О. М. Економічніпроблеми АПК в умовах формування ринкових відносин.//Вісник аграрної науки №9,1998

8.   Кузняк Б. Проблемивідродження господарювання на землі, 1999

9.   Рубан Ю. Методологічні таметодичні питання створення концепції розвитку сільського господарства //ЕУ.1999 — №1

10. Прейгер Д. Сільськегосподарство України: вчора, сьогодні, завтра. //ЕУ. – 1998 – №12

11. Шабанін  В. С.Стан танапрямки оновлення і розвитку матеріально-технічної бази сільськогогосподарства в Україні //Економіка АПК – 2002  №8

12. Марчук Є. К. Село – опораукраїнської економіки.// Економіка АПК №11, 1998

13. Гайдаький П. І. Аграрнийринок України – 2001 — №5

14. Кириленко І. Г.Агропромисловий комплекс України: сучасний стан та погляд у майбутнє//Економіка АПК. №4, 2001

15. Земельний Кодекс України.-  Київ: Право, 1998

16. Продовольча безпека таінтенсифікація сільського господарства:

      Віце, 2001