Биография: Зовнішя політика США за президентів Б. Клінтона та Дж. Буша-молодшого

--PAGE_BREAK--2. Завершення холодної війни, становлення нового міжнародного порядку та пріоритети американської зовнішньополітичної стратегії за президентів Б. Клінтона та Дж. Буша-молодшого

Холодна війна стала третьою і останньою у XX столітті світовою війною. Як особлива форма прояву міжнародних відносин, вона була унікальним політичним феноменом, який не мав аналогів у світовій історії. З одного боку, ій притаманні ознаки спрпавжньої війни, яка завершилась насильницьким переділом світу на користь переможців і повним фіаско (аж до розпаду) держав, які її програли. З іншого, вонаа незвичною, нетрадиційною, але тотальною, оскільки охоплювала всі сфери суспільного життя: ідеологічну, політичну, економічну, військову, психологічну. Вона також характеризувалась глобальним характером, тому що охоплювала всі регіони світу, накладала той чи інший відбиток на всі події міжнародного життя, які так чи інакше зачіпали всі країни та держави. Вона провадилася з допомогою безпрецедентно жорстких невоєнних і нетрадиційних засобів, використання яких, в кінцевому результаті, і визначили характер, форми і масштаби «холодного протистояння», які жодним чином не вписувались в рамки звичайної збройної боротьби. До речі, дослідження цього феномену є нині актуальним, оскільки сучасні світові події розгортаються так, що не виключається нова холодна війна — друга холодна війна, але вже у XXI столітті.

Холодній війні, як світовій війні, були притаманні всі загальні риси, якими характеризуються інші світові війни: теоретичним підґрунтям її виникнення були геополітичні доктрини двох наддержав — СРСР і США; війна ропочалася в Європі, де знаходився головний театр силових дій, як і Перша і Друга світові війни; основним політичним змістом холодної війни було протистояння країн-лідерів, які очолювали військово- політичні блоки (США -НАТО; СРСР -ОВД); боротьба точилася за право формувати зону геополітичного впливу; війна носила глобальний характер.

Разом з тим «холодна війна» мала свої характерні риси, які суттєво різнять її від «звичайної» світової війни:

Вперше країна, яка розпочала світову війну, виграла її (можна заперечувати цю тезу, оскільки в односторонньому порядку початок «холодної війни» приписується США);

Геополітичне протистояння мало яскраво виражений ідеологічний характер, протЈ припинення протистояння не призвело до усунення протиборства геополітичного;

Наявність ядерної зброї і усвідомдення небезпеки обопільного знищення у світовій ядерній війні не дозволили застосування військових засобів у глобальному масштабі;

Військові засоби використовувались тільки у регіональному (локальному) масштабі, при цьому найтриваліші і крупномасштабні війни провадили великі держави (у В'єтнамі, Афганістані);

Холодне протистояння, яке тривало майже 45 років, здійснювалось на фоні науково-технічної революції, пріоритетного розвитку комп'ютерних та інших інформаційних технологій і велося навіть у космосі (СОІ);

Після закінчення «холодної війни» залишилась одна наддержава — США;

Результати війни не були юридично оформлені рішенням міжнародної конференції держав-переможниць як це відбулося після двох попередніх світових воєн;

Результати «холодної війни»: розпад однієї з наддержав — СРСР і ліквідація його потенціалу; розпад світової соціалістичної системи та її військово-політичної (ОВД) та економічної (РЕВ) організацій; утворення у східноєвропейському просторі та на території екс-СРСР нових незалежних держав — нових суб'єктів міжнародних відносин; жодна із пострадянських держав не володіє потенціалом колишньогго СРСР; утворення у центральноєвропейському регіоні великої держави — об'єднаної Німеччини, яка за всіма характеристиками може претендувати на статус регіонального лідера; перерозподіл всіх радянських зон геополітичного впливу на користь США і НАТО.

Головний результат завершення «холодної війни» у царині міжнародних відносин поляга є у припинення дїї біполярної Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин. Вкажемо на низку спецтифічних обставин цього по суті тектонічного процесу: в історії не було такого механізму зміни однієї моделі міжнародних відносин іншою; тотальний характер розвалу біполярної системи і відсутність будь-яких хоча б формально-юридичних документів розмиває характер базових параметрів нової моделі міжнародних відносин, становлення якої відбувається; перші вище мовлені ознаки детермінують затяжний тривалий характер формування нової системи міжнародних відносин; ніколи раніше зміна одніжї моделі міжнародних відносин іншою не супроводжувалась такою кількістю регіональних криз та конфліктів, у ході яких поступово відпрацьовується модус взаємин між основними центрами сили, формуєтьмя нова структура міжнародних відносин.

(Характеризуючи сучасну структуру міжнародної системи, С.Хантінгтон погоджується, що зараз існує єдина наддержава — США. В той же час це, на його погляд, аж ніяк не означає, що світ став однополюсним. Однополюсна система могла б існувати за наявності однієї наддержави,

багатьох слабких держав та відсутності впливових великих держав. Жодна комбінація слабких держав не здатна була б завадити їй у цьому. До такої моделі протягом кількох століть наближався класичний світ римської доби. Біполярна система (на зразок періоду холодної війни) складається з двох наддержав, відносини між якими були визначальними для міжнародної політики. Кожна наддержава домінує в коаліції союзних держав і змагається з іншою за вплив серед несоюзних країн. Багатополюсна система складається з кількох великих, приблизно рівних за силою держав, що співпрацюють і конкурують одна з одною, утворюючі різні альянси ("європейський концерт націй"). В кожній з названих систем наймогутніші її учасники зацікавлені у збереженні системи.

Сучасна міжнародна система не відповідає жодній з названих моделей. Тому С.Хантінгтон характеризує її як «дивний гібрид» одно-багатополюсною системи з однією наддержавою та кількома великими державами", яка є водночас однополярною і багатополярною. Для розв'язання міжнародних проблем сьогодні потрібні зусилля як однієї супердержави, так і кількох інших провідних держав; і єдина наддержава може прямо вплинути на події через інтереси інших держав. На першому рівні знаходяться Сполучені Штати — єдина наддержава, що має беззаперечну перевагу в усіх складниках впливу (економічному, військовому, дипломатичному, ідеологічному, технологічному та культурному). На другому рівні знаходяться великі держави, що переважають своїх сусідів з регіону, але неспроможні посилити свій вплив у глобальному масштабі — німецько-французький кондомініум в Європі, Росія в Євразії, Китай та Японія (потенційно) у Східній Азії, Індія в Південній Азії, Іран у Південно-Західній Азії, Бразилія в Латинській Америці, ПАР та Нігерія в Африці. На третьому рівні знаходяться другорядні регіональні держави, чиї інтереси часто суперечать великим державам. До них належать Велика Британія (щодо німецько-французької комбінації), Україна (щодо Росії), Японія (щодо Китаю), Південна Корея (щодо Японії), Пакистан (щодо Індії), Саудівська Аравія (щодо Ірину) та Аргентина (щодо Бразилії).

У названій системі майже кожен з її учасників зацікавлений у її зміні. США віддали 6 перевагу однополярній системі, великі держави обрали б багатополярну. Наддержава чи гегемон однополюсної системи, не маючи конкурентів в оообі великих держав, зазвичай, здатна досить довго домінувати над малими державами, доки її не знекровлюють внутрішні проблеми або певні сили з-поза даної міжнародної системи. Така доля спіткала Рим у V ст. та Китай у XIX. У багатополюсній системі кожна з держав може спробувати створити однополюсну систему довкола самої себе, але в цьому їй заважатимуть інші великі держави. Так часто відбувалось у європейській політиці XIX століття. У добу холодної війни обидві світові держави цілком відкрито віддавали перевагу однополюсній системі. Однак реальна динаміка конкуренція та вчасне обопільне усвідомлення небезпеки однополюсності, опертої на військову силу, призвели до створення біполярної системи, яка проіснувала понад чотири десятиліття, аж доки одна з наддержав не витримала протистояння. Сполучені Штати, очевидно, віддали б перевагу однополюсній системі, де б вони були гегемоном. США і зараз часто діють так, ніби ця система вже існує, свідченням чого є війна в Іраку, яку вони розпочали у 2003 р. Великі держави, з іншого боку, обрали б багатополюсну систему, яка дозволила б їм обстоювати власні інтереси як одноосібно, так і колективно, уникаючи обмежень, примусу чи тиску з боку могутнішої наддержави. Вони відчувають загрозу в тому, що США прагне до світової гегемоні. Намагання США створити однополярну систему приводять до того, що великі держави докладають ще більших зусиль, рухаючись у бік багатополярності. Якщо говорити про інтереси наддержави в такій одно-багатополярній системі, то зацікавлена в поверненні до однополярної системи, щоб самостійно приймати рішення. Провідні ж країни світу зацікавлені в багатополярній системі. Тому стабільність існуючої системи значною мірою залежить від рівноваги між цими головними конфліктуючими групами. Така рівновага за своєю природою нестабільною, і марно сподіватись, що її можна буде втримати. Спостерігається значне протистояння гегемонії США з боку провідних регіональних держав Тому можна сказати, що США і другорядні регіональні держави мають спільні інтереси, таким чином позбавляючи провідні регіональні держави впливу у регіонах.

Хантінгтон робить висновок, що «світова політика відійшла від біполярної системи доби холодної війни, пройшла через однополюсний момент (кульмінацією його стала війна у Перській затоці) і тепер рухається від одно-багатополюсного періоду до по-справжньому через 10-20 років багатополюсного XXI ст. У багатополюсному світі великі держави неминуче конкуруватимуть, конфліктуватимуть та створювати коаліції у різноманітних поєднаннях. Проте у такому світі не буде напруги та конфліктів між наддержавою та великими регіональними державами, що було визначальною характеристикою одно-багатополярного світу.

Інколи зустрічаються твердження, що США на першопочатках після холодної війни не мали чіткої лінії щодо власної стратегічної мети у зв'язку з припиненням конфронтації і зникнення головного ворога. Проте російські науковці-американісти (зокрема, Ширяєв Б.А.) здебільшого опонують цьому міркуванню. На їхню думку, аналіз зовнішньої політики Сполучених Штатів Америки у 1990-і роки дозволяє стврджувати, що Штати не втрачали зовнішньополітичних орієнтирів. Заверешення холодної війни було сприйнято як величезна перемога, яка давала США унікальний історичний шанс у прагненні до світового лідерства, а, отже, у реалізації головної місії, «передбаченою долею».

У США одразу усвідомили ті переваги і можливості, які відкривались перед єдиною наддержавою. І практично не сумнівались у тому, що світ після холодної війни став однополярним. У перші роки по завершення холодної війни Сполучені Шатати Америки прагнули дотримуватись стратегії «м'якої, демократичної гегемонії», в основі якої були покладені

традиційні, «інтернаціоналістські» інтереси, яккі, як правило, сповідували(демократичні держави. Ця стратегія передбачала активне втручання США в усіх випадках, де виникала загроза світовій стабільності і безпеці. Вона також передбачала широку участь союзників США, інших держав і міжнародних організацій.

В умовах сплеску етнічних і релігійних конфліктів однією з головних цілей політики США було прагнення не допустити гуманітарних катастроф. На деякий час, це стосується адміністрації Б.Клінтона. Гуманітарні інтервенції стають офіційною політикою США. В адміністрації існувала впевненість у тому, що Сполучені Штати Америки повинні втручатися заради збереження глобальної і регіональної стабільності з тим, щоб не дозволити деструктивним процессам перерости у некеровані катастрофи. Доктрина гуманітарної інтервенції підтримувалася концепціями керованих конфлітів, конфліктів середньої інтенсивності тощо.

Першу гуманітарну інтервенцію США здійснили в Сомалі у 1993 році. Ця інтервенція насправді базувалася на винятково гуманітрних принципах, оскільки у США не було жодних інтересів в цьому Африканському регіоні. Згодом була здійснена інтервенція в Гаїті з метою відновлення демократичного урядування. Наступною була Боснія (1995 рік), і, нарешті, військова акція Косово (1999 рік), яка супроводжувалася широкомасштабним використанням збройних сил США.

Практично всі регіональні конфлікти після холодної війни демонстрували одну негативну рису нової епохи — падіння ефективності міжнародних організацій і, насамперед, ООН. Хоча США і притримувалися принципу «інтернаціонаізму», вони все частіше при здійсненні гуманітарних інтервенцій віддавали перевагу діям без санкцій ООН, посилаючись на її неефективність. Так, США використовували військову силу в Косово без згоди Ради Безпеки ООН. США все частіше наполягали на своєму праві застосовувати гуманітарні інтервенції в односторонньому порядку без згоди і сприяння міжнародних організацій.

Прихід до влади у 1993 році нової демократичної адміністрації на чолі з Б.Клінтоном (1993-2000) ознаменувався іншим напрямком реалізації «м'якої гегемонії» — новою зовнішньополітичною концепцією „розширення демократії“», суть якої полягала у збільшенні уваги до постсоціалістичних країн, які перебували у стадії «демократичного транзиту», тобто переходу від авторитаризму до демократії. Сполучені Штати мали на меті спрямувати насамперед зміни у східноєвропейському регіоні у бажаному для них руслі і залучити країни регіону до світових політичних а економічних процесів, в яких самі і домінували. Окрім цього, важливим було ліквідувати потенціал відновлення воєнної небезпеки з боку Росії шляхом позбавлення її впливу у регіоні. Передбачалось, що США допоможуть східноєвропейським молодим державам у розбудові демократії і зроблять їх своїми партнерами у світовій політиці. Якщо іншими словами, то мова йшла про поширення американського впливу на обширний регіон, раніше недоступний для них.

Принципи і основні парадигми нової концепції «розширення демократії» були викладені 21 вересня 1993 року помічником президента США з національної безпеки Ентоні Лейком у виступі перед студентами. Згодом ідеї, викладені Лейком, стали базою документа Ради національної безпеки США «Стратегія національної безпеки шляхом залучення і розширення». Першим пріоритетом американської зовнішньої політики за Б.Клінтона проголошувалась демократизація колишніх соціалістичних держав Євразії; другим — допомога щодо «розширення демократії» передбачала включення нових країн, коли вони досягнуть відповідного демократичного рівня, до військово-політичних і економічних структур Заходу. Цей сценарій, як відомо, вже реалізовано.

Прийняття у 1997 році адміністрацією Клінтона «Стратегії національної безпеки для нового століття» можна вважати ще одним кроком у формуванні нової глобальної стратегії США.

Доктрина розширення демократії і стратегії «м'якої гегемонії» викликали жорстку критику з боку республіканської партії, особливо її консервативного крила. Адміністрацію Клінтона звинувачували у тому, що вона проводить неефективну зовнішню політику, не має орієнтирів і уяви про стратегічні інтереси США.

Значна частина американської еліти стала одверто заявляти про право США на беззастережне світове лідерство. Так під час виборчої кампанії 2000 року Дж.Буш-молодший заявив: «Метою Америки є побудова світу, сформованого американською могутністю, мужністю і мудрістю».

Перемога на президентських виборах 2000 року республіканців і початок президентсва Дж.Буша-молодшого започаткував формування нової зовнішньополітичної стратегії, яка складається з шести-семи найважливіших елементів. Загалом суть «нової стратегії-» США полягає у тому, що відповідно до неї Штати все менше будуть рахуватись з інтересами інших^ З універсальними правилами та глобальними інституціями; будуть прагнути до одноособової і випереджаючої ролі у боротьбі з загрозою тероризму і країнами «вісі зла» (Лівія, Ірак, Іран, Північна Корея, Куба), які мають засоби масового ураження. США будуть використовувати свою неперевершену військову силу для встановлення глобального порядку.

Перший елемент «нової стратегії»" полягає в тому, що США беруть на себе фундаментальне зобов'язання «зберегти однополюсний світ, в якому вони не матимуть конкурентів. Жодній коаліції великих держав без США не буде дозволено досягти гегемонії. Америка повинна залишатись настільки могутньою, що інші великі держави врешті-решт перестануть бути стратегічними суперниками і конкуренція у сфері безпеки між великими державами також зникне.»

Другий елемент — це необхідність аналізу глобальних небезпек з боку терористичних груп і визначення шляхів їх подолання. Нова реальність у тому, що ці невеликі терористичні групи, підтримувані країнами «вісі зла», можливо, уневдовзі куплять чи вже володіють ядерною, хімічною чи біологічною зброєю. Ці групи мають бути ліквідовані.

Третій елемент американської стратегії постулює, що концепція «ядерного стримування» зжила себе у зв'язку із завершенням «холодної війни». Тріада: ядерне стримування, національний суверенітет, баланс сил — не діє. Оскільки існує загроза не з боку великих суверенних держав, а з боку транснаціональної терористичної мережі, яка немає території, кордонів тощо.

Четвертий елемент тісно пов'язаний з третім, тобто з довільним тлумаченням національного суверенітету. Оскільки терористичні угруповання не повязані з конкретною територією і кордонами, то США мають бути готові до втручання у будь-який час, будь-де, тобто знехтувати національним суверенітетом будь-якої держави. Ця теза сильно суперечлива, бо Буш-молодший наголошує на важливій ролі територіальної безпеки своєї держави-нації, а іншим державам відмовляє у цьому.

Шостий елемент зовнішньополітичної ліній Вашингтона полягає у тому, що будуть ігноруватись міжнародні правила, договори, взагалі співпраця у сфері безпеки. Після подій 11 вересня 2001 року США відмовились підписати Кіотський протокол ( 1997 року в Кіото було підписано протокол боротьби з глобальним потеплінням. Його учасниками сьогодні є понад 140 державю Україна приєдналась до протоколу 4 лютого 2004 року. З великих держав лише США не підписали Кіотський протокол (Російська Федерація підписала Кіотський протокол у 2004 році), Конвенцію про заборону біологічної зброї, відмовились від договору про ПРО від 1972 року.

Сьомий елемент — США не надаватимуть значення зміцненню міжнародної стабільності, не будуть дотримуватись домовленостей про контроль над озброєнням, як це було під час «холодної війни». Світ, на думку США, повинен виробити радикально новий підхід до проблеми стабільності і поступово пристосуватись до американського гегемонізму.

Восьмий елемент проголошував стратегію превентивних дій. Таким чином, адміністрація Дж.Буша — молодшого відкинула «м'який» демократичний варіант встановлення американської гегемонії у світі і озброїлась варіантом одвертої і жорсткої гегемонії.

Зб.Бжезинський у своїй новій книзі «Вибір: глобальне панування чи глобальне лідерство» кваліфікує дії Дж.Буша-молодшого як екстремістські, якими він наносить великої шкоди довготривалим інтересам США і спонукає до формування антиамериканізму глобального характеру.

Що очікує світ за умови реалізації цієї стратегії? На нашу думку, нас очікує формування конфліктної міжнародної системи, в якій самій Америці буде важко відстоювати свої інтереси. Можна запропонувати інший вихід — різні форми колективної співпраці, дотримання балансу сил, національного суверенітету, тобто принципів вестфальської моделі міжнародного порядку.
3. Трансформація ядерної стратегії США: причини та особливості

З часу появи ядерної зброї ініціюються різного роду пропозиції щодо ядерного роззброєння та контролю над ядерною зброєю. Так, 1946 та 1959 року СРСР запропонував відповідно прийняти: Конвенцію про заборону виробництва й застосування ядерної зброї; про загальне та повне роззброєння. У 1946 році США у свою чергу ініціювали в ООН «план Баруха», у якому йшлося про мирне використання ядерної енергії.

У 1959 році у рамках ООН було створено під головуванням США і СРСР Комітет з роззброєння, до якого спочатку входило 10 держав. 1961 року Комітет поповнився ще 8-ма державами, згодом членами Комітету стали багато інших держав.

У 1963 році було підписано Московський договір про заборону випробувань ядерної зброї у трьох середовищах (атмосфері, космосі і під водою). Дозволялись ядерні випробовування лише глибоко під землею. Цей договір є чинним і сьогодні.

1968 року США, СРСР і Великобританія підписали Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), зміст якого зводився до наступного:

A)                          не передавати ядерну зброю та ядерні компоненти іншим державам;

Б) не надавати допомогу державам у придбанні ядерної зброї;

B)                     неядерні держави зобов'язувалися не набувати ядерну зброю і довіритись гарантіям з боку МАГАТЕ.

На початку 1990-х років майже 40 держав приєднались до цього договору, в тому числі КНР, Франція. Шість держав відмовились від власних ядерних програм і навіть від раніше отриманої ядерної зброї: Південно- Африканська Республіка, Бразилія, Аргентина, Україна, Білорусь, Казахстан.

1972 року було підписано США і СРСР Безстроковий договір про обмеження систем протиракетної оборони (Договір щодо ПРО). 1974 року він був доповнений. Дві наддержави дійшли на той час висновку, що спроба захистити свою країну за допомогою ПРО — руйнівна і безперспективна, оскільки вона тільки стимулює гонку як оборонних, так і наступальних озброєнь. Тому США і СРСР вирішили відкрити максимально свої території для завдання можливого удару балістичними ракетами з ядерними боєголовками, щоб переконати одтин одного у неминучості відплати, тобто гарантованого взаємного знищення.

Договір щодо ПРО передбачав: 1) Сторони зобов'язувались не розгортати системи протиракетної оборони по всій своїй території, не створювати основу для такої оборони та не розгортати системи ПРО окремих районів (фактично договірні сторони відкривали свої території для можливих ударів); 2). Винятком були: а) район радіусом 150 км довкола Москви СРСР, тут Радянський Союз міг розташувати не більше ніж 100 протиракет на стартових позиціях та 6 комплексів радіолокаційних станцій (PJ1C) ПРО; б) район радіусом 150 км у Північній Дакоті у (СкелястихгорахУ^Транд Форкс (США), де дозволялось розгорнути не більше ніж 100 протиракет на стартових позиціях і дві великі PJICПРО. У спадок від СРСР Україна отримала дві PJICяк елементи системи ПРО, які розташовані поблизу Мукачева і Севастополя. Вони функціонують у єдиній російській системі попередження про ракетний напад і контролю космічного простору і захисту держав СНД|

Сторони також зобов'язувались: не створювати, не випробовувати та не розгортати системи або компоненти морського, повітряного, космічного та мобільно-наземного базування ПРО; не надавати ракетам, пусковим установкам та PJIC, які входять до складу стратегічної системи ПРО, спроможності вирішувати завдання боротьби з стратегічними балістичними ракетами по всій території; не передавати іншим державам та не розгортати поза межами своєї національної території системи ПРО або їхні компоненти, які обмежуються Договором.

Також у цьому ж 1972 році США і СРСР підписали Тимчасову угоду про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО- 1). Сторони відповідно домовились не збільшувати кількісно і якісно носії ядерної зброї, тобто ракети, упродовж 5-й років. Стратегічної авіації договір не торкався.

1979 року підписано цими ж країнами СНО-2. Вперше в історії ядерної зброї сторони домовились про встановлення рівної кількості носіїв стратегічних ядерних озброєнь усіх типів: спочатку по 2400 одиниць, аз 1981 року — 2250 одиниць. СНО-2 не був ратифікований у США через введення Радянським Союзом своїх військ до Афганістану.

1987 рік -Договір між СРСР і США про ліквідацію ракет середньої і малої дії (Договір про РСМД). Цей договір передбачав ліквідацію упродовж трьох років усіх ракет наземного базування, що мали дальність дії у діапазоні від 500 до 5500 км, їхніх пускових установок і допоміжного устаткування. Таким чином, йшлося про ліквідацію двох класів ядерно-ракетної зброї. Положення Договору про СТАРТ-1 стосувались тільки держав, які його підписали (СРСР і США). Тобто такі держави ядерного клубу, як Великобританія, Франція, Китай, також Індія і Пакистан, його не дотримувались.

Радянські РСМД були розташовані на 117 об'єктах: у Білорусії — 28, Казахстані -5, Росії -14, Україні — 25, Узбекистані -1, Туркменії — 1, Литві — З, Латвії- 2, Естонії -1, ЧССР — 1, НДР — 6.

СРСР мав знищити 1846 РСМД, а США — 846.

На території України на 25 об'єктах було розміщено 377 ракет середньої і малої дії. Всі вони були знищені і утилізовані, причому символічну останню ракету знищили методом підриву 14 квітня 1990 року на полігоні у Капустяному Яру.

Американські РСМД розташовувались на 32 об'єктах, включаючи 23 об'єкти на території США і 9 об'єктів на територіях: ФРН (1), Великобританії (2), Італії (1), Бельгії (1), Голландії (1).

31 липня 1991 року США і СРСР підписали у Москві Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (йшлося про ракети далекої дії — до 10 тис. км) — СНО-1 (СТАРТ-1). Термін дії цього Договору — 15 років. Після цього сторони домовились про подальші переговори. Основним положенням Договору СТАРТ -1 було встановлення через 7 років після вступу у дію Договору, тобто до 5 грудня 2001 року, однакового для Росії і США числа: носіїв — по 1600 одиниць і ядерних боєзарядів — до 6000 одиниць.

23 травня 1992 року на підставі Ліссабонського протоколу державами-правонаступницями колишнього СРСР за договором СТАРТ-1 стали

Білорусь, Казахстан, Україна та Росія. Для Буолрусі, Казахстану і України реалізація Договору означала повну ліквідацію всіх стратегічних наступальних озброєнь, які розташовані на їхніх національних територіях. Усі держави-учасниці виконали взяті зобов'язанні у визначені терміни.

Червень 1992 року підписано Договір СНО-2 (СТАРТ-2) між РФ і США: з 2007 року сторони зобовязались скоротити чисельність ядерних боєзарядів до 3000-3500 одиниць. США ратифікували СТАРТ-2 1996 року, Державна Дума Росії — 2000 року. Термін дії СТАРТ-2 — також 15 років.

Нарешті, у березні 1997 року підписано між РФ і США безстроковий Договір СНО-3 (СТАРТ-3), за яким сторони зобов'язались скоротити кількість ядерних боєголовок до 2000-2500 одиниць.

На початку 1990-х років само по собі ядерне стримування ускладнилось тим, що змінився характер загроз: нові країни поповнюють «ядерний клуб» — Індія, Пакистан, Ізраїль; США розпочали війну проти Іраку під приводом того, що Саддам Хусейн володіє зброєю масового ураження; пакистанський дослідник Хан повідомив у лютому 2004 року, що передав технологію ядерної зброї Лівії; цілком вірогідною є можливість купити на чорному ринку ядерних матеріалів секрети чи компоненти ядерної бомби. Отже, контролювати нині поширення ядерної зброї неможливо, як і важко стверджувати, що політика ядерного стримування буде ефективною.

Тому на міжнародній арені з розпадом СРСР взяв гору інший підхід до проблеми ядерного роззброєння. Першочерговим стає питання нерозповсюдження ядерної зброї та інших видів ЗМУ. Росія і США, інші великі держави, на відміну від попередніх років, фактично заперечують ідею ядерного роззброєння як умови (хоч і не близької) загальної безпеки. Вони порушують попередні домовленості.

Вашингтон переглянув основні положення своєї військово-політичної стратегії, якою він користувався понад 40 років. Дж. Буш-старший у доповіді «Стратегія США у сфері національної оборони» заявив: «Ми вступаємо у нову еру. Оборонна стратегія і військова структура повинні змінитися, пріоритети переглянуті… Завдання в тому, щоб пристосувати наші оборонні можливості до нинішніх стратегічних умов… Існують нові джерела нестабільності, тому потенціал стратегічного стримування має бути збережений». Президент запропонував концепцію «відновлення американських ядерних сил» у випадку змін у міжнародній ситуації.

Ще у 1989 році міністр оборони США Д.Чейні (нині віце-президент) повідомив про перегляд системи ядерних планувань. Головний напрям цих змін — зникнення страху перед можливою реальною загрозою.

Водночас Пентагон санкціонував у 1991 році скорочення кількості об'єктів нападу на території СРСР до 10 000 ( у 1986 році їх було 16 000), н<<т які були націлені американські ракети; у Східній Європі взагалі були скасовані будь-які об'єкти для ракетного нападу. У липні 1992 року після підписання договору СТАРТ-1 кількість цілей на території екс-СРСР було скорочено до 4 000.

Але ж куди дівати ядерний арсенал, що вивільнився? США почали з'ясовувати нові загрози, зокрема, у країнах «третього світу». Ці країни були розділені на дві групи: 1) країни-парії: Ірак, Іран, КНДР, які ворожі до США;

2) країни, не агресивні до США: Пакистан, Індія, Ізраїль. Таким чином, роль ЯЗ не тільки не знизилась, а, навпаки, можливість її використання зросла на регіональних театрах дій, хоча можливість переростання локальної ядерної війни у загальну не виключалась.

    продолжение
--PAGE_BREAK--